Мені 60 років, я з міста Кремінна. Ми з чоловіком виїхали, побули трішки на заході України, потім приїхали в Київ. Але нам тут важко, дорого дуже житло орендувати.

Ми в перший день зранку не чули вибухів. Мені зателефонували родичі, які жили біля Києва, і сказали, що війна. Я дуже злякалася. Коли вже почали обстрілювати Кремінну, ми сиділи в підвалі. 

Нам тоді возили гуманітарну допомогу, в нас була консервація - ми не голодували. А потім виїхали. 

Коли вперше прилетіло на нашу вулицю, ми сиділи в будинку, страшно дуже було. Але коли вже прилетіло до нас у двір, вирішили виїжджати. 

Спочатку надіялися, що перечекаємо там, але влада сказала, що дітей треба вивезти, і ми виїхали з онукою. Страшно було виїжджати, бо дорога прострілювалася. Ми на машині написали «Діти», нас була колона.

Одного собачку взяли, а ще один собака і двоє котів залишилися. У нас погодилися пожити наші знайомі, вони й дивилися за тваринами.

Ми і досі розгублені. Я вже стала пенсіонеркою, дуже складно в такому віці починати все спочатку. Тим більше, що не вірилося і досі не віриться, що таке трапиться.