Олена Вікторівна і її сім’я покинули в розбитій вибухом хаті все, що наживали роками. Вирішили, що життя дорожче

Ми мешкали в селищі Кирпотине Запорізької області з чоловіком, донькою, зятем і онучкою. 

Пам’ятаю, як ми прокинулися, бо почули сильні вибухи. Спочатку не зрозуміли: думали, може кар’єр зривають якийсь. Чоловік ще на роботу збирався. А потім вже по усіх новинах почули, що війна. От таке велике горе.

Вибухало все так близько, все рушилось на очах – це було жахливо бачити. Нас обстріляли касетними бомбами, і ми постраждали. У нас в хаті був пробитий дах, вікна пошкоджені. Прямо в кімнату залетіло - оце такі у нас були пошкодження. Ми встигли заховатися у підвал, тому і залишилися живі. 

Дуже часто почало бити біля нас, то ми й вирішили виїхати. Жалко все своє добро залишати – все, що наживалося роками. Але ми вирішили, що життя дорожче. Все, звісно, жалко, але все це не порівняти з життям дітей і онуків.

Жили ж, як потрібно - все було: і хліб, і сіль, і хата, і машина. А потім не стало нічого: ні дому не стало, ні сім’ї. 

Діти роз’їхалися. Одні діти в Германію поїхали, інші також виїхали. Нічого не стало. Стали самотні у цьому світі.

Ми зібралися, виїхали своєю машиною. Я дітей проводжала до Львову - важко дуже було розставатися. Син із сім’єю в Германію поїхали. 

Найважче, що не бачу рідних. Я хочу, щоб швидше все закінчилося, і діти мої приїхали додому.

Я б хотіла своє майбутнє бачити без вибухів і без стрільби. Щоб у всіх дітей були мами, щоб діти не були голодні. Щоб все це закінчилося і ми всі дружно сказали, що ми перемогли.