У мого 14-річного сина Микити мрії не такі, як в його однолітків.
Каже, що хоче довчитися, знайти роботу, допомагати родині. Війна – це війна. До цього не звикнеш, небезпечний час. Діти розуміють, що зараз багато в чому треба собі відмовляти. Про ігри та розваги вони не особливо думають. Знають, що сподіватися можна тільки на себе.
Небезпека в нас на кожному кроці. Хоч і пейзажі навколо мальовничі, але всюди вирви від снарядів. Снаряди лягали прямо в балці, свист і гул стояв страшний. Добре, що пережили!
У нас багатодітна сім'я, і наше господарство – велика допомога до рідкісних заробітків. У селі з підприємств є тільки ферма, але і вона на межі закриття. Настрій у всіх зараз дуже панічний через те, що ферму, де працюють 75 осіб, закриють. Люди не знають, куди подітися.
За перші три роки воєнних дій більш ніж половина дорослого населення Новоселівки виїхала. Поїхали друзі та знайомі дітей. Але попри те, що в нас немає роботи й поруч війна, покинути свій будинок ми не можемо. У нас були страх і невизначеність, а ось можливості виїхати, як в інших, не було. Страшно, звичайно… Але куди подітися?
.png "Імена")
