24 лютого я була у своєму рідному Лисичанську. О п'ятій годині ранку мені зателефонувала знайома і повідомила, що почалося повномасштабне вторгнення. Її слова: «Юля, почалося! Бомблять Київ, бомблять Одесу, бомблять Харків».

Дуже хвилювалась, на той час у Києві був мій син, він навчався в університеті. Почала йому телефонувати, але він не виходив на зв'язок.

О пів сьомої ранку в Лисичанську пролунали перші вибухи. Було дуже лячно. Почала збирати речі для евакуації. Потім поїхала на пивзавод на роботу. Скрізь було чутно вибухи, особливо зі сторони Попасної та Рубіжного.

Приїхав наш директор і наказав роздати всім трудові книжки. Через годину повернулась додому. Взяла документи, невелику валізу і свою стареньку кішку. І разом з сусідкою почали свій шлях евакуації. Так я опинилася в Хмельницькому.

Перші труднощі - це був пошук житла. Одні не хотіли брати мене з сусідкою на квартиру через те, що ми з Луганщини. Інші, тому що в мене кішка. А треті - підіймали дуже велику ціну на оренду житла.

Перша страшна пережита подія - це бомбардування мого пивзаводу в Лисичанську, загинув працівник. Друга подія - це була загибель 16 червня друга мого сина, хлопцю був тільки 21 рік. Третя - окупація Лисичанська.

Проблеми були з житлом та грошима. У квітні я пішла працювати продавчинею в супермаркет у Хмельницькому. Хоча до війни працювала менеджером з якості. Мій чоловік з 1 березня минулого року на фронті. Постійна тривога за нього, особливо коли немає з ним зв'язку. Наприкінці травня минулого року чоловік не виходив на зв'язок. Я пішла до церкви в Хмельницькому. Стояла біля входу і плакала. Святий отець підійшов до мене, почав розпитувати мене, що в мене за сум. Я почала йому розповідати. Після того як я вийшла з церкви, подзвонив чоловік.

 Я почала частіше відвідувати храм. І коли на початку липня переїжджала до Києва, де знайшла роботу за фахом, зайшла до церкви. До мене вийшла дружина священика привітатись. Я сказала, що їду в столицю і зайшла попрощатися. Вона принесла мені пакет з печивом, цукерками і напоями в дорогу. Я дуже вдячна їй за розуміння та підтримку.

Зараз я працюю в компанії менеджером з якості, як і до війни в Лисичанську. Змінювати професію не хочу, мені подобається моя робота. Але у планах відкрити своє ательє, а потім - підприємство з пошиття рушників та спальних комплектів.

Я забрала з дому нагороди чоловіка, але останню забула. Їх він отримав, перебуваючи на війні з 2014 по 2016 рік. Жалкую за сімейними світлинами, вони залишилися в Лисичанську.