Афоніна Анастасія, 11 клас, Вирівський ліцей Річківської сільської ради Сумського району Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Соломка Світлана Анатоліївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Україна – це країна з мелодійними піснями, різнокольоровими квітами і чудовими українськими людьми. Саме у такій квітучій країні і проживаю я, у чудовому, мальовничому селі Вири, що на Сумщині. Ще з дитинства я мріяла, що проживу своє життя у рідному селі. Саме тут я народилася, пішла до дитячого садочка,  потім до сільської школи у перший клас. Уже в середніх класах я мріяла стати вчителем початкових класів і навчати дітей своїх односельців.  Та на жаль, події, які відбулися у нашій країні 24 лютого 2022 року змінили моє життя.  Адже  всі мої мрії знищила – війна.

Війна - це зло, горе, сльози, розруха, смерть рідних і близьких. Здавалося б ніхто її не хоче, але, нажаль, війни відбуваються.

Я не відразу змогла  зрозуміти, чим страшна війна. Бо прокинулася  зранку від вибухів, які було чути з вулиці.  Від зляканого погляду своїх батьків я зрозуміла, що це дуже небезпечно. В мережі інтернет прочитали  про те, що почалася війна. Саме війна почала змінювати моє життя на Сумщині. Війна змінила вікна у багатьох людей - вони забиті фанерою та  заліплені  звичайним офісним скотчем. Далі війна змінила небо - у ньому часто літає по кілька розвідувальних дронів та чути звуки  ворожої артилерії.

А потім, ця сама страшна війна зруйнувала нашу красуню – школу. Ми, учні Вирівської школи, просто вмивалися слізьми, дивлячись на руїни та вирви, що залишилися після вибуху.

Ми пригадували наші цікаві уроки, веселі перерви, повчальні виховні заходи. Це лише зараз ми зрозуміли, що всього цього ми не цінували. А потім війна почала змінювати будинки - в купи завалів, а живих людей - в мертві тіла. Війна змінила звичне для мене життя: я не подорожую, не розважаюся, рідко буваю поміж людей, не хочу робити собі приємності. Я не купую нових речей, нових книжок. Бо війна може це все забрати - одним прильотом. Це страшно. Але ми не здаємося, ми боремося скрізь, де хто може. Військові б'ють ворога на передовій, волонтери допомагають тим, хто потребує їжі, ліків, засобів гігієни, вивозять людей з окупованих місць. Прості люди допомагають,  як можуть: плетуть сітки, готують їжу нашим хлопцям, приймають біженців. Кожний бореться з ворогом, аби швидше його вигнати з нашої землі, щоб настав мир.  

Я роблю все, що мені вдається, для наших захисників. Інше зараз просто зайве. Час на нього буде після війни. Тоді я реалізую свої всі плани.

А мрію я: закінчити одинадцятий клас, вступити таки ж в педагогічний університет і повернутися уже в мирне рідне село Вири, щоб навчати дітей своїх односельців лише хорошому. Розповідатиму їм про подвиг наших українців за свободу та незалежність. Я вірю в сили наших захисників, адже вони так відчайдушно б’ють ворога, аби я та мої однолітки, мали змогу навчатися, кататися на велосипеді, дивитися мультфільми, готувати мамі каву.

І це правда! Війна не лише руйнує, але й згуртовує і об’єднує людей.

Ось так війна змінила моє життя й іще мільйонів українців. Однак ми всі разом відбудуємо свою країну знову, бо завжди були такими. Якщо чесно, ніколи ніхто так не надихав, як кожна сльоза мого земляка й важка усмішка захисників. Я вірю в Україну й буду всміхатися, бо зараз немає часу плакати! Тільки прямувати до перемоги!