Війна всім принесла багато горя. Нас вона теж не обійшла. Страшенні, сильні вибухи ми й досі чуємо. Це забути неможливо. Ми жили в чудовому, квітучому місті - Бахмуті. Наш дім знаходився поблизу військової частини, тож перші приліти ми чули першими. Коли почались сильні обстріли 20 травня нас з дитиною і бабусею вивіз на авто дідусь. Дідусь з бабусею жили в с. Берестове, під Лисичанськом. Село було знищено повністю. Наш дім теж знищено, повертатися нема куди взагалі.

Зараз ми вже майже рік живем в с. Васильки. Тут нам дали стареньку хату. Ганнуся навчається дистанційно, але той жах вона й досі відчуває. Але саме страшне нас чекало потім. Через війну, у дідуся у віці 60 років стався перший обширний інфаркт, а через місяць - другий, який він вже не переніс і дідусь помер. Це було саме страшне горе для всієї родини. Як і багато хто ми стикнулись з гуманітарною катастрофою. Нам тоді вже відключили світло, газ та воду, їжу готували на вогні на вулиці, аптеки вже не працювали, воду трохи запасали, але вона швидко закінчувалась.