Декун Тетяна, вчитель, Стахорщинська загальноосвітня школа І-ІІступенів Новгород-Сіверської міської ради Чернігівської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чернігівщина, мій рідний край, стала одним із перших, хто відчув на собі страшні удари війни. Війна застала нас вдома, коли ми міцно спали. Тії ночі ми прокинулися від гуркоту обстрілів — гучних і страшних, що не давали жодної змоги оговтатися. Місто Новгород-Сіверський, розташоване на прикордонні, місто опинилося на лінії фронту.

День і ніч колонами йшли танки, і кожен їхній рух був як лезо, що різало  серце. Страх заповнював усе навколо — наш дім, наші думки, реальність перетворилася на пекло.

Моя донька, така маленька і беззахисна, дивилася на мене наляканими очима. Я боялася не менше, ніж вона, але мала триматися — для неї, для нашої сім'ї. Ми залишилися вдома, адже мій чоловік відразу пішов до Збройних Сил України. Він зробив свій вибір — захистити нашу землю, нашу сім'ю, нашу свободу.

І тепер кожен наш день — це не тільки чекання його очікування , а й безмежна віра та любов, які дають сили рухатися вперед.

Щоранку я прокидаюся з думкою, що він десь там, серед таких же мужніх воїнів, бореться за нас.  Я пишаюся ним і з кожним новим днем ​відчуваю ще більше вдячності за його відвагу.

Ми з донькою просимо за нього і за кожного, хто стоїть на захисті нашої Батьківщини. Ми віримо, що він повернеться додому, і цей момент буде для нас найсвітлішим днем.

У серці зберігаю незламну віру в перемогу і в те, що наша любов допоможе вистояти. Вона міцніша за будь-який страх, і саме вона хоче пережити ці важкі дні, підтримуючи нас на шляху до омріяного майбутнього, де ми знову будемо разом, під мирним небом України.

Залишитися тут було важко, але водночас це було єдине рішення. Я продовжувала навчати дітей, намагаючись створити для них хоч трохи стабільності в цьому хаосі.

Окупація була нестерпною. Кожен день здавався вічністю, наповненою страхом, невизначеністю та болем. Але попри все ми не втратили надії. Кожен урок, кожна зустріч із учнями давала мені сили. Ми всі разом вірили в краще, адже знали, що маємо захистити у собі світло, щоб встояти проти темряви.

Сьогодні, переживаючи вже 1000 днів війни, я розумію, що ці дні стали випробуванням для всіх нас. Ми втратили багато, але також здобули незламну силу.

Моє серце наповнене вірою — вірою в перемогу, вірою в те, що мій чоловік повернеться додому, вірою в те, що Україна відродиться і знову стане мирною. Ми сильні. Ми не здамося. Я знаю, що одного дня ми всі зможемо побачити світло перемоги, на яке так довго чекаємо.