Злата, 16 років, студентка, 11 класу, Дніпро

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Війна в долі моєї родини… Ще рік тому про таку тему есе ніхто й не думав. Писали про життєвий вибір, про себе, про ставлення до якихось речей, подій, але не про війну.

Пишу на 262 день повномасштабного вторгнення військ РФ на територію України і перше, що спадає на думку: «Моє життя назавжди розділене на «до» та «після». «До» - це той час, коли я навіть уявити не могла, що у 21 столітті життя може перетворитись на суцільний жах: страждання, смерті, втрата всього, горе, кров, лють. Мабуть, кожен, хто напише таке есе, почне його словами про ранок 24 лютого 2022 року. Я не буду виключенням.

Того жахливого ранку мене розбудив дзвінок мами. Я підняла слухавку і почула найстрашніші в своєму житті слова: « Доню, прокидайся! У нас почалася війна!»

Ці слова сонній мені здалися невдалим жартом. В голові 17 річної дівчини не вкладалося, як таке може статись в наш час? Як поряд із боротьбою з насиллям, екологічними проблемами, ставленням до людей похилого віку, доглядом за братами меншими може бути війна?! Сучасний світ здавався мені світом, який прагне вдосконалення, працює над покращенням життя. В цьому світі немає місця війні! Про те, що її розпочала сусідня країна й говорити немає чого.

День минув у перегляді телеграм каналів із новинами про те що відбувається, та відповідях на дзвінки з питанням: -«В тебе все добре?!».

А потім…

Потім був страх та переживання, які затьмарили голову на декілька днів. Прийшовши до тями, ми з хлопцем вирішили їхати до мами, бо разом спокійніше. На той момент ще не до кінця прийшло розуміння того що відбувається, тільки страх від кожного звуку став постійним супроводжуючим.

Декілька прильотів по нашому району і повна розгубленість.

Все змінювалось так швидко.

Звичний світ невпинно зникав разом із розкладом у навчанні, роботою та звичним ритмом. На зміну прийшли: дефіцит продуктів, біганина в укриття під звуки сирени…

Пригадую та відчуваю, як «мурахи пробігають по шкірі», збільшуючи відчуття ненависті до усіх причетних до того, що відбувається в моїй країні. Через декілька місяців страх змінився звичкою: я просто звикла до сирен, загроз обстрілу, а паніка кудись зникла. Тільки думки про те, що це має закінчитись залишились. Далі були численні вмовляння мами виїхати за кордон…

Оскільки ще до війни я працювала волонтером в місцевому притулку для тварин «Ковчег», то

на початку березня ми з іншими, волонтерами, дізнавшись, що в Сєверодонецьку та Лисичанську, де велись на той час бойові дії, залишилось багато людей з тваринами та просто покинуті бідолахи, які потребували дороги, вирішили невідкладно їхати на їх порятунок.

Зібравши все необхідне та знайшовши машину ми почали свій шлях. Лише з третьої спроби в Сєверодонецьку нам вдалося евакуювати дві родини, 18 котиків та 8 собачок. Ми повернулись з ними у Дніпро, власниця притулку знайшла закордонних волонтерів, які могли забрати наших врятованих до Польського, Чеського та німецького Притулків. Волонтери Дніпра допомогли нам дістатися Західної України, потім був кордон, піший перехід з переносками. Врятовані були і люди, і тварини. Зараз дивуюсь тому, звідки були сили, а тоді просто діяли. Потім була знову дорога, знову рятування, перевезення, передавання, влаштовування і знову дорога…

Мама так і не змогла вмовити мене виїхати, тому за кордоном вона сама. Сестра – 220 кілометрів на Схід. Бабуся – моє велике мудре серце – теж далеко. Коханий через два дні знову повертається на позицій ЗСУ. Війна рознесла мою родину по світу. І тільки страх лишився поруч зі мною. Страх не за себе, а за життя коханого, сестри і племінниць, за життя бабусі, за мамин спокій.

День за днем я мрію, що ось-ось, саме зараз, пролунає таке омріяне - «Перемога!»

Щоденно ми з рідними телефонуємо один одному. Саме їх голоси, їх «у мене все добре, а як ти?» надихає та зміцнює віру в те, що зовсім скоро ми сядемо за один стіл, відсвяткуємо перемогу і знову переконаємось в тому, що український народ - це одна, єдина, дружня, непереможна родина.

Україна залишиться суверенною, незалежною державою. І ворог, який зараз намагається зламати нашу волю і зруйнувати міста, окупант, який вбиває наших захисників, мирних людей, дітей, родичів і знайомих - поплатиться за те, що скоїв! Нехай катові буде відплата! Бог все бачить, і кожен відповість за скоєне!

Я сумую за своєю родиною і вірю, що скоро ми будемо разом. Все буде Україна!