Ішкова Злата, 16 років, студентка 11 класу професійно-технічного училища № 2, м. Дніпро

Вчителька, що надихнула на написання есе - Чехлова Тетяна Сергіївна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Війна в долі моєї родини… Ще рік тому про таку тему есе ніхто й не думав. Писали про життєвий вибір, про себе, про ставлення до якихось речей, подій, але не про війну.

Пишу на 262 день повномасштабного вторгнення військ РФ на територію України і перше, що спадає на думку: «Моє життя назавжди розділене на «до» та «після». «До» - це той час, коли я навіть уявити не могла, що у 21 столітті життя може перетворитись на суцільний жах: страждання, смерті, втрата всього, горе, кров, лють. Мабуть, кожен, хто напише таке есе, почне його словами про ранок 24 лютого 2022 року. Я не буду виключенням.

Того жахливого ранку мене розбудив дзвінок мами. Я підняла слухавку і почула найстрашніші в своєму житті слова: « Доню, прокидайся! У нас почалася війна!»

Ці слова сонній мені здалися невдалим жартом. В голові 17 річної дівчини не вкладалося, як таке може статись в наш час? Як поряд із боротьбою з насиллям, екологічними проблемами, ставленням до людей похилого віку, доглядом за братами меншими може бути війна?! Сучасний світ здавався мені світом, який прагне вдосконалення, працює над покращенням життя. В цьому світі немає місця війні! Про те, що її розпочала сусідня країна й говорити немає чого.

День минув у перегляді телеграм каналів із новинами про те що відбувається, та відповідях на дзвінки з питанням : -«В тебе все добре?!».

А потім…

Потім був страх та переживання , які затьмарили голову на декілька днів. Прийшовши до тями, ми з хлопцем вирішили їхати до мами , бо разом спокійніше . На той момент ще не до кінця прийшло розуміння того що відбувається, тільки страх від кожного звуку став постійним супроводжуючим.

Декілька прильотів по нашому району і повна розгубленість.

Все змінювалось так швидко.

Звичний світ невпинно зникав разом із розкладом у навчанні, роботою та звичним ритмом. На зміну прийшли: дефіцит продуктів, біганина в укриття під звуки сирени…

Пригадую та відчуваю, як «мурахи пробігають по шкірі», збільшуючи відчуття ненависті до усіх причетних до того, що відбувається в моїй країні. Через декілька місяців страх змінився звичкою: я просто звикла до сирен, загроз обстрілу, а паніка кудись зникла. Тільки думки про те, що це має закінчитись залишились. Далі були численні вмовляння мами виїхати за кордон…

Оскільки ще до війни я працювала волонтером в місцевому притулку для тварин «Ковчег», то

на початку березня ми з іншими, волонтерами, дізнавшись, що в Сєверодонецьку та Лисичанську, де велись на той час бойові дії, залишилось багато людей з тваринами та просто покинуті бідолахи, які потребували дороги, вирішили невідкладно їхати на їх порятунок.

Зібравши все необхідне та знайшовши машину ми почали свій шлях. Лише з третьої спроби в Сєверодонецьку нам вдалося евакуювати дві родини, 18 котиків та 8 собачок. Ми повернулись з ними у Дніпро, власниця притулку знайшла закордонних волонтерів, які могли забрати наших врятованих до Польського, Чеського та німецького Притулків. Волонтери Дніпра допомогли нам дістатися Західної України, потім був кордон, піший перехід з переносками. Врятовані були і люди, і тварини. Зараз дивуюсь тому, звідки були сили, а тоді просто діяли. Потім була знову дорога, знову рятування, перевезення, передавання, влаштовування і знову дорога …

Мама так і не змогла вмовити мене виїхати, тому за кордоном вона сама. Сестра – 220 кілометрів на Схід. Бабуся – моє велике мудре серце – теж далеко. Коханий через два дні знову повертається на позицій ЗСУ. Війна рознесла мою родину по світу. І тільки страх лишився поруч зі мною. Страх не за себе, а за життя коханого, сестри і племінниць, за життя бабусі , за мамин спокій.

День за днем я мрію, що ось-ось, саме зараз, пролунає таке омріяне - «Перемога!»

Щоденно ми з рідними телефонуємо один одному. Саме їх голоси, їх «у мене все добре, а як ти?» надихає та зміцнює віру в те, що зовсім скоро ми сядемо за один стіл, відсвяткуємо перемогу і знову переконаємось в тому, що український народ - це одна, єдина, дружня, непереможна родина.

Україна залишиться суверенною, незалежною державою. І ворог, який зараз намагається зламати нашу волю і зруйнувати міста, окупант, який вбиває наших захисників, мирних людей, дітей, родичів і знайомих - поплатиться за те, що скоїв! Нехай катові буде відплата! Бог все бачить, і кожен відповість за скоєне!

Я сумую за своєю родиною і вірю, що скоро ми будемо разом. Все буде Україна!