Горобець Варвара, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ «Запорізький гуманітарний фаховий коледж Національного університету «Запорізька політехніка»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Олійник Аліна Алімівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Іноді життя ламається навпіл - без попередження, без шансу підготуватися. Один день може зруйнувати усе, що ти будував роками. Так сталося й зі мною. Але серед руїн з’явилося світло - допомога, несподівана, щира, сильна. Те, що я тоді пережила, змінило не лише мій шлях, а й моє серце, мої думки та й взагалі світосприйняття. Бо лише в темряві по-справжньому бачиш наскільки яскраво може світити людська доброта…

У 2014 році розпочалася російсько-українська війна, але повномасштабне вторгнення - той страшний злам - стався 24 лютого 2022 року. Як сьогодні, пам’ятаю той ранок…

Я прокинулася, поглянула на годинник і подумала, що ми з сестрою проспали до школи. Та за мить мама пояснила нам усе… Світ перевернувся… Замість ранкового шкільного поспіху - вибухи, страх і нерозуміння. Ми жили, постійно чуючи гуркіт десь поблизу. Нам було страшно, але водночас - дивно, мов це відбувається не з нами.

8 липня 2022 року ми вперше ховалися у підвалі. Вибухи були так близько, що тремтіли вікна. Той підвал - вузький, холодний, непридатний - став нашою єдиною безпекою.

Раніше ми навіть не могли уявити, що будемо там ховатися, а потім…, страшно казати, але звикли. Звикли до холоду, до страху... Страх став частиною нашої реальності, але ми навчилися не піддаватися йому. І все ж щоразу, коли над головою пролітали снаряди, серце стискалося, мов уперше. Та на цьому труднощі не завершились. Почали вимикати світло. Постійні перебої, холод у домі. Воду ми гріли в каструлях на плиті, аби хоча б вмитися або зробити чай.

Холодильник без електрики переставав працювати, і кожен раз ми тривожно перевіряли продукти, боячись, що їжа зіпсується.

А потім зникла і вода… Її довго не було. Людям довелося організовувати справжні рейси - з бідонами, пляшками, каністрами. І хоч я була щаслива, що воду привозили до школи, де ми могли набрати її в ємності й везти додому, навіть ця маленька перемога не приховала головного - як змінились люди. Вони стали злішими, нетерплячими. Кожен поспішав, кожен боявся не встигнути…

У черзі за водою виникали сварки - хтось брав більше, хтось стояв із малими дітьми, а хтось мовчки чекав.

Не минуло багато часу, як вимкнули газ. Я вже й не знала, що може бути гірше. Ми жартували: повернулися в кам’яний вік. І справді, здавалося, ще трохи - і будемо розпалювати вогонь у дворі, аби приготувати їжу. Та навіть у цій темряві ми навчилися виживати. І не просто виживати - а зберігати людяність. Бо були ті, хто не забув про добро - люди, які передавали гуманітарну допомогу - одяг, їжу, речі…

Їх ми не бачили, не знали імен, але їхня підтримка стала для нас символом надії, силою, яка допомагала триматися. Це - справжнє світло в часи темряви.

Сила допомоги - не в гучних словах і не у великих жестах. Вона - в тихих діях: у людях, які приїжджають із водою, коли її немає, у незнайомцях, які передають пакунки з продуктами, у волонтерах, які стоять до пізньої ночі, допомагаючи іншим. У ті моменти, коли здається, що ти сам, хтось поруч простягає руку. І цього достатньо, щоб повірити: не все втрачено. Допомога здатна згуртувати, надихнути, повернути надію. Вона не просто рятує - вона змінює серця. Саме ця сила дала мені віру в людей і в те, що навіть у найтемніші часи завжди буде світло.