«Страх ніби змішався з кров’ю і циркулював по всьому тілу»

Пошелюзна Катерина, Авдіївська опорна школа №2, м.Авдіївка, Донецька область

У конкурсі есе "Один день" її  робота зайняла 3 місце

Вчитель - Савенко Лариса Михайлівна

Посеред поля стоїть жінка. Її прекрасним білявим волоссям грається вітер, а сонечко своїми промінцями легенько торкається вродливого обличчя. Вона безтурботно посміхається мені, я теж не можу стримати посмішки, навіть гучні розкати грому не можуть зруйнувати дивного незримого зв’язку між нею і мною.

І раптом величезний стовп землі і трави неначе чорні крила, закриває дивне видіння, а потім… Свист в ухах, темрява в очах, шалений стукіт серця – і я провалююсь у щось холодне, страшне, силюсь відкрити очі, щоб переконатися: із жінкою все гаразд.

Господи! Волосся, притрушене землею, вже не грається із вітерцем, а тепла посмішка назавжди застигає на її закривавленому обличчі. Жінка падає на пухку теплу землю, випускаючи останній подих…

Я часто бачу цей сон…

Війна – найстрашніше слово на землі. Почути про неї з історичних джерел і прожити в ній, повірте, це не одне й те ж. Навряд чи люди зрозуміють, що це насправді, завдяки лише розповідям. Важко передати словами біль, страх, сльози, розпач, зневіру. Але я спробую їх знайти,бо мені довелося особисто дізнатися що таке війна.

Вечеріло, я проводжала свою подругу додому, дорогою ми уявляли себе казковими феями, здатними перетворити будь-кого на дивовижного метелика, перемогти будь-яке зло, зачарувавши злодіїв.

Дівчинка із яскравою посмішкою помахала мені рукою і зникла за хвірткою свого двору. Я раптом завмерла. Пролунали гучні вибухи, над головою почувся свист.

«Що це? Що це? Що мені робити? Голосно…Страшно…» - думки роїлися в моїй голові, очі наповнилися сльозами, а ноги стали ватяними, я не могла рушити з місця.

До тями мене повернули звуки сигналізації машин (пізніше я зрозуміла, що спрацювали вони від вибухової хвилі снарядів, що падали недалеко від моєї вулиці, але тоді було лише дуже голосно).

Не розуміючи, що відбувається, я кинулась додому. Назустріч мені бігла перелякана мати. У її очах можна було прочитати страх і таке ж дитяче нерозуміння того, що відбувається. Вона різко схопила мене за руку, і під звуки вибухів ми забігли в будинок.

-          Катерино, бери все найнеобхідніше, ми можемо більше не повернутися сюди, - швидко видала мама, побігши за моїм молодшим братиком. У кімнаті я взяла свого рожевого слона, що колись подарував тато.

-          Матусю, а що відбувається? – запитав 5-річний Мишко.

-          Це така гра, нам потрібно швидко сховатися від великого чудовиська, - відповіла мама.

Недовго думаючи, брат узяв усіх наших трьох котів і ми під свист снарядів побігли до льоху.

Вибухи дуже довго не припинялися. Страх ніби змішався з кров’ю і циркулював по всьому тілу. Зв’язку не було. Ми не знали, чи все гаразд із нашими рідними. Це змушувало відчувати дике хвилювання. Мама плакала, сльози повільно стікали по її колись щасливому усміхненому обличчю.