Родина Тетяни Вознюк тікає від війни уже вдруге. Їм надзвичайно складно далися події 2014-2015 років, аж тут сталося повномасштабне вторгнення росії у лютому 2022 року. 

Я з родиною була вдома в Донецькій області, коли почалося повномасштабне вторгнення росії. Ми у першу чергу молилися з сім’єю за нашу Україну, за наш край. По-друге, ми слідкували за розвитком подій, і коли стало ще гірше, прийняли рішення, що я і діти повинні виїхати у більш безпечне місце, а чоловік залишився на захисті нашого міста.

Мені було байдуже на умови тимчасового проживання, головне – тихе місце, де немає війни, а діти – в безпеці. Труднощі були у фінансовій сфері, у придбанні ліків. Дякувати людям, які нас взяли до себе жити, вони нас годували і давали нам все необхідне.

Але найстрашніше для мене – це порушена психіка дітей. Коли діти чують звук мотоциклу, то думають, що це ракета. Боюся, щоб не було наслідків в психоемоційному стані.

Страх пережитого моїм дітям зараз, на жаль, дає про себе знати.

Коли ми ще не залишили свою квартиру, то були труднощі з водопостачанням. Воду нам і так давали по годинам, а коли прийшла війна, її взагалі стали постачати дуже рідко. Нам довелося купувати її по дві гривні за літр. Їжа була, бо у нас завжди є запаси, та й банки з консервацією. А от з ліками були проблеми.

Зараз я з двома доньками живу разом, а старший син і чоловік залишаються у місті, вони на військовому резерві. Найприємніший момент, який був у нас за цей час, –  це зустріч з чоловіком - коли донечки зустрілись з батьком. Він приїздив до нас у гості на два тижні, це було для нас дуже неочікувано.

Роботи у мене поки немає. Ми живемо у невеликому містечку, де важко з робочими місцями, але я стала на облік у Центр зайнятості. Раніше працювала у охоронному агентстві охоронцем, але роботу шукаю в різних сферах. Головне, щоб був постійний заробіток, або вільний графік, щоб я могла приділяти більше уваги дітям.

Не секрет, що війна вже йде вісім років. У 2014 році ми її вже переживали, і та валіза, яка завжди стояла напоготові, нагадувала нам про війну. На жаль, всі вісім років саме вона уособлювала не дуже приємні спогади, але ми це витримали.

А коли 24 лютого чоловік сказав: «Треба збирати речі», – то, взявши цю валізу, я згадала всі події тієї війни. І знову взяла її в руки, і подумала собі, що саме треба в цю валізу скласти, що для нас найнеобхідніше. Але ж не покладеш у валізу все своє життя, всі ті речі, які ми здобували своїми силами, своїми руками. Бо безпека і життя дітей – найдорожче за все те, що ми залишили у своєму домі. Тож ця валіза фактично є ветераном двох війн.