Пешко Марія, 9 клас, Дубенський ліцей №8 Дубенської міської ради Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бухало-Табачук Вікторія Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Це особливий час, і в ньому частка нас!

О. Шейх.

Тихий зимовий ранок, наповнений чистотою та свіжістю, видавався спокійним. Природа здавалася мертвою, але в той же час була чарівною, наповненою життям. Ніщо не віщувало біди. Прокидаюсь… А далі якась метушня… Чую уривки розмови батьків і не можу нічого зрозуміти… Війна?.. Як таке можливо?.. Коли навколо ще все сповнене спокоєм і гармонією, коли можна насолоджуватися найсмачнішим бабусиним сніданком.

Неочікувано для всіх мир став примарним. Мешканці нашого міста збентежені та здивовані: хтось панікував, хтось почав шукати спосіб врятувати свою родину, а хтось вирішив залишитися і боротися за свою Батьківщину.

Незважаючи на страх, ми продовжуємо навчатися, працювати, жити.

Іду до школи. Вулиці, де колись лунали дитячі голоси та спів пташок, тепер наповнилися стурбованими людьми. Ми, мирні жителі, здригнулися від несподіванки, яка ввірвалася у наше життя, як грім серед ясного неба. Нарешті школа, клас… Чекаю пояснень від нашого класного керівника, і так хочеться  почути, що це неправда, просто провокація.

Але надія марна. Війна! Ми повинні бути сильними, мудрими й спроможними зібратися разом у складну хвилину.

Минають дні. Шум війни вже проник у кожний куточок нашої країни. Зникають цілі міста й села. Перші втрати були як удар у серце, що відчуло біль і скорботу, що розривали душу на шматки, відбирали в мирних людей найближчих і найдорожчих, залишаючи безодню смутку та сліз.

Дорослі спершу відчули страх та невизначеність, не розуміючи, як впоратися з новою реальністю, але усвідомивши, що це ще не кінець, об’єднувалися, щоб допомагати фронту, підтримувати тих, хто найбільше потребував допомоги. Нам, дітям, було найважче, адже про війну знали лише з фільмів та комп’ютерних ігор.

На щастя, місто, в якому ми живемо, знаходиться далеко від місця проведення бойових дій.

Прислухаюся до того, про що розповідають дорослі… Страх переповнює груди, коли звучить тривога, небо розриває гул військових літаків, але бажання допомогти тим, хто захищає нашу землю від страшного ворога, перемагає. Намагаюся стати невід’ємною частиною великої тилової родини, яка об’єднала серця і душі, щоб захистити свою країну та наблизити мир на нашу землю. У школі систематично організовуємо благодійні акції: готуємо набори- пакети для постраждалих від рашистів, збираємо різну допомогу для військових (засоби гігієни, крупи, консервацію, овочі, фрукти, печиво). Хочу використати всі свої навички, тому розмальовую шопери для продажу, створюю листівки зі словами підтримки для наших воїнів, беру участь у художніх конкурсах.

Разом із друзями записую пісні вдячності нашим безстрашним захисникам, надихаючи на перемогу.

Мені важливо відчувати свою причетність до захисту країни, зробити маленький внесок, адже в нас є учні, батьки яких служать у Збройних Силах України, воюють на фронті.

Проходять тижні, місяці, роки − одна тисяча днів… Кожен із них під час війни стає схожим на попередній, сповнений страху, що розʼїдає душу й залишається навіть тоді, коли навколо тиша.

Цей жах постійно сидить у голові, навіть коли здається, що все під контролем.

Приходжу додому − чую тихенький бабусин плач… Загинув на війні наш родич, ще зовсім молодий хлопець. Привезли… Похорон… Лежить такий маленький у труні, ніби в небесній колисці. Лежить спокійно, ніби відпочиває після такого довгого та важкого шляху. Люди зупинилися, стоять мов вкопані, очі наповнені слізьми, а серце −  невимовним болем. Це кінець. Якась порожнеча наповнює груди. Ми ніколи не почуємо його голосу, не відчуємо теплих обіймів під час зустрічі. Навколо панує тиша. Лише молитва порушує цей спокій, супроводжуючи покійного у безкрайній небесний океан, відділяючи від цього світу назавжди в місце, де немає болю і війни.

Війна жорстока і найболючіший її слід  − це молоді життя синів і дочок України, що згасають на коліях бою. Війна забирає, але кістлява не знищить памʼять про них.

Інколи хочеться крикнути: «Набридло!.. За що?» Зламані долі, плани та мрії, яким не судилося ніколи здійснитися…