Я народився у місті Маріуполь, там навчався, ріс. Відслужив строкову військову службу під Одесою. Потім закінчив одеську морехідну школу. Десять років ходив у море.

Перший день повномасштабного вторгнення був моторошним. Страх був такий, ніби прийшов кінець світу. Таке було моє перше враження. Та й не лише перше. Страх мене переслідував постійно, поки я був у Маріуполі.

Мене найменше турбували якісь побутові труднощі. Найбільше я переймався тим, що на мою землю прийшли чужинці, які хочуть нас поневолити. Все інше відходило на другий план. Звичайно, був стрес. Постійно думав, як бути далі. Відчуття безвиході мене не залишало. Життя зупинилось.

Щодня я бачив військові машини із «зетками» в себе у селищі. Розумів, що хорошого нічого не буде, потрібно виїжджати. У березні я евакуювався. Пройшов 13 блокпостів «ДНРівців». У нас в машині була дитина, тому ми проїхали нормально.

Кінцевим пунктом обрав для себе Одесу. У мене тут живе донька.

У серпні 2022 я на свій день народження лежав під крапельницями. Намагався ні про що не думати, але думки не покидали – що ж робити зі своїм життям далі? До пенсії я ще не допрацював.

Думаю, що війна триватиме ще рік. Перемога буде за нами, це однозначно. Але якою ціною? Про майбутнє намагаюсь не думати. Поки хочу тут обжитися, а потім намагатимусь повернутися додому.