«У мене було 20 чихуахуа та 6 котів. За добу їм потрібно було п’ять літрів води й два кілограми корму, — каже Оксана з Маріуполя. — Літак. Летіло все: шибки, рами, шматки стін, книги, речі. У ванній обвалився весь кахель. Тварини забігли у ванну кімнату. Побачила їх голови, що стирчали між уламками стін і кахлем. Думала, що половина з них загинула. Вони не відгукувалися. Прибіг тато. З дев’ятого поверху почали спускати тваринок у підвал».
За кілька днів до 24 лютого була якась тривога. До останнього я не вірила в те, що все ж таки буде війна. У кращому разі, думала, вірніше, в гіршому разі, думала: побрязкають зброєю, трошки набіжать, ну, у крайньому випадку буде, як у 14-му році. Що буде таке повномасштабне вторгнення і по всій країні, навіть думки не було, хоч мої близькі казали: «Їдь, їдь». Не буде Маріуполя…
У ніч на 24-те була якась тривога, хоча про цю дату нічого мені не говорило, це просто був звичайний день. Я всю ніч практично не спала й десь о пів на шосту ранку я зрозуміла, що спати вже не можу. Пішла ввімкнула ноутбук, зайшла в Інтернет і побачила, що почалася війна. Просто обвал повідомлень. Бомбардування. Київ, Львів. Почалася паніка, звісно. Насамперед я думала, що робити: виїжджати, не виїжджати? Тому що Маріуполь, зрозуміло, місто прифронтове. Чути стало «бахи» на відстані. Я живу… жила в 16-му мікрорайоні, тобто досить далеко від Східного. Ну, як би думали, якщо буде вторгнення, то буде з того боку. І доки до нас дійде, це буде довго й буде можливість виїхати. Моє становище ускладнювалося тим, що в мене великий розплідник собак.
У мене розплідник чихуахуа, і під моєю опікою кілька котів, частина з них — підібрані. У мене сліпа кішка абсолютно. Велика кількість тварин ускладнювала. Я була з ними у квартирі. І буквально за кілька будинків від мене жили мої батьки, їм по 78 років. Ось ми, у принципі, найбільш близькі, хто був у місті. Виїжджати — зрозуміло, що люди всі кинулися, і знайти машину нереально. Потім знайшли в Інтернеті повідомлення, що люди — заводчики, зокрема, у мене здебільшого, в основному контингент, з ким я спілкуюся, — це заводчики тварин… Що намагався чоловік вивозити розплідник німецьких вівчарок і загинув разом із тваринами, тобто рухатися теж стало страшно. Потім рухатися куди? Якщо бомбардують Львів, Київ. Вирішила залишитися. Була надія на те, що протягом тижня, можливо, 10 днів це все вирішиться.
Запас невеликий у мене продуктів був. Єдине — було важко, я тільки перехворіла на ковід. Напередодні, 23-го числа, я тільки вперше змогла дійти до магазину, була ще сильна слабкість. Тваринам замовила корм, і мій корм 24-го вранці був у Володарську. Звісно, мені його ніхто не привіз, і ми залишилися з дуже малою кількістю корму для тварин. Ще в мене відразу був страх.
24 лютого відразу не стала виходити з дому, бо чомусь у мене відразу таке було, що якщо я вийду та зі мною щось трапиться, мої тварини самі вдома й вони загинуть, ніхто не прийде на допомогу.
Батьки їм не допоможуть, більше допомогти нема кому. Я сиділа з ними вдома. Зв’язувалася по телефону з батьками. Батьки там ще трохи вибігали, якісь запаси робили. Продукти в мене були. Єдине, що я відразу набрала багато води. Усі ємності в мене були заповнені водою. Я розуміла, що нас багато й багато треба буде пити. Спочатку я ще намагалася прибирати за тваринами. На той момент у мене було 20 чихуахуа та 6 котів. Вони на сухому кормі. Вживання води в нас — щонайменше до п’яти літрів на добу. Я ще говорю, у перші дні я намагалася прибирати за ними, ну, це ще поки була вода, світло. Усе було.
Потім зникло світло й мобільний зв’язок. Тато до мене прибігав щодня, перевіряв мене. Приносив якусь інформацію, бо я, повторююсь, я не виходила. Ми почали економити із собаками їжу. Сама я їсти не хотіла. Якийсь запас продуктів був, я навіть щось готувала, але ловила себе на думці, що я згадувала, що два дні нічого не їла, просто не хотілося. На стресі я не могла спати, від сили дві-три години на добу було. Потім бомбардування стали ближче, ближче… У моєму дворі школа 27, вона була на ремонті. Але там, я так розумію, що був штаб ЗСУ, були військові, під’їжджали машини, там заправлялися. Я не виходила. Потім зникло світло. Військові почали (я просто бачила з вікон) роздавати людям продукти. Поставили генератор — зарядити телефон.
Кілька днів ще пробивався зв’язок якийсь. Я намагалася надсилати родичам СМСки, потім і зв’язок перервався. Зрозуміло, не стало води, зник газ і почав наближатися фронт.
Інформації не стало жодної, тільки те, що тато прибігав. І ми із сусідкою із сусідньої квартири — ми з нею зустрічалися, і вона виходила на свій балкон, я на свій, і ми з нею обмінювалися інформацією хоч якоюсь. Більше, у принципі, жодної інформації не було. Потім почалися обстріли вже близько. За моїм будинком приватний сектор, пожежна частина Зелінського, Метрополітська. Почало прилітати туди. Я якось думала, що за нашим будинком узагалі... як би чекали наступ із боку Східного. Я перейшла на південний бік будинку, тобто Східний у мене з північного боку був. Почало прилітати в приватний сектор. Почали горіти там будинки.
Літали дуже сильно літаки. Звук літаків у мене досі. Я чую звук літаків — у мене панічна атака починається.
Зазвичай обстрілювали нас найбільше із самого ранку. І я, коли вже почали наближатися обстріли, зрозуміло, я зібрала найголовніше —документи. У мене сумочка з документами висіла на шиї, я з нею завжди ходила. Там ліхтарик, невелика сума грошей, документи. Тварин закривала в бокси. Я їх знесла у ванну, випускала їх 3–4 рази на день трохи розім’ятися, коли більш-менш затишшя, поїсти, сходити в туалет. Благо, вони в мене привчені до пелюшок, до горщиків. Це, звичайно, мінімальними засобами прибиралося, бо води нема. Хоч якось протирала, якось збирала, як було можливо. Я знову їх закривала, накривала теплими ковдрами. І ось я знала, що зазвичай близько 7-ї ранку нас починали бомбардувати. Я сідала там, у коридорчику, за мною було три стіни, вкривалася теж ковдрою і сиділа.
І ось ракети летіли — таке враження, що по моєму даху. У мене 9-й поверх, крайній, крайній перший під’їзд. Було таке враження, що шурхіт такий по даху. Таке відчуття, що вони просто торкаються даху. Будинок, звісно, ходив ходуном. Числа 6-го приблизно березня потрапили до «Планети». Це магазин на перехресті Зелінського й Метрополітської, він дуже сильно палав. Гар несло й у вікна, і був сильний вітер. Боялися, що піде приватним сектором і до наших будинків. Потім, за кілька днів (дати не пам’ятаю, звичайно, шкодую, що нічого не писала)... Я ще спочатку намагалася дітям СМСки відправляти. Думала, десь зв’язок проб’ється, але потім усі пристрої розрядились і це вже неможливо було робити.
Почало горіти «Метро». І горіли, як я розумію, будинки біля «Метро» на Сонячній. Горіли жахливо, гар стелився, навіть доходив до нас. І я не знаю наскільки, я не стверджуватиму це на 100 %, але як медик я знаю, як пахне горіле м’ясо, коли припікають тканини якісь… запах крематорію стояв. На мою думку, там загинуло дуже багато людей.
Цей запах ліз, при тому, що було холодно, зрозуміло, вікна всі були зачинені. Він, мабуть, через вентиляцію ліз у квартиру, просто задушливий був. Не знаю, мені здається, що навіть крики було чути.
Чи то було на Сонячній, чи то трохи ближче до будинку навпроти — станції переливання крові. Ось звідти йшов дим і крики. Потім почали горіти прольоти в будинках уже на нашому боці. Це п’ятиповерхівка навпроти кінцевої, біля 2-ї лікарні. Числа 10-го прийшов тато мій і сказав, що в сусідньому будинку 40 немає кута. Наш поряд. Я вже розуміла, що ми будемо наступними, але з тваринами я нікуди. На початку війни я знала багато випадків, коли з тваринами не хотіли пускати до підвалу. Люди просто не пускали з тваринами в бомбосховища, у підвали. Маючи таку їх кількість, я сиділа з ними до останнього.
У ніч з 11-го на 12-те якось було тихо, 11-го ввечері між нашими будинками став танк. Танк чи БТР був, і якась артилерійська установка на ньому була. Я зрозуміла, що це як ППО, мабуть. І звідси стрілятимуть по літаку, і сюди, найімовірніше, прилетить. У мене вже була така думка вранці спробувати спуститися до підвалу, узяти тварин, спуститися до підвалу, бо коли заїхав танк, уже було темно й без світла йти шукати в підвалі якесь місце було нереально. Я о пів на четверту випустила тварин розім’ятися, і за п’ять четверта почалося. Звук літака — й одразу страшний вибух. Летіло все. Четверта ранку. Темно, звісно, це березень місяць.
Летіли шибки, рами, шматки стін, шибки зі стінки, з книжкових поличок, книги, речі із шаф. У ванній обвалився повністю весь кахель. Тварини мої рвонули відразу до мене. Забігли у ванну, і коли гуркіт цей закінчився, я ввімкнула ліхтарик і тільки побачила голови, що стирчали між уламками стін і кахлем.
Я відразу думала, що… По-перше, у мене була думка, що я загину зараз. Потім я думала, що як мінімум загинула половина моїх тварин. Я відразу почала пхати в бокси. Думаю, зараз спускатимуся хоча б нижче на поверхи. Вискочила сусідка із сусідньої квартири й кричить: «Сходи є?!». І тільки потім до мене дійшло, що могли звалитися сходи й ми просто там опинилися б у пастці. На поверсі була я у своїй квартирі й сусідка Інга, з якою ми спілкувалися на балконі (вона приблизно моя ровесниця) та її мама. Більше на майданчику ніхто не мешкав. Ми почали спускатись. Я думала, що половина моїх собак загинула. Я їх кликала. Намагалася зрозуміти, кого точно не бачу. Я кликала, ніхто з них не озивався. Розвиднилося.
Прибіг мій тато, почав допомагати мені їх спускати. Щоби розуміти — для мене було взагалі складно, щоб один раз піднятися на 9-й поверх, я потім дуже довго відпочивала, проблеми зі здоров’ям у мене свої. На цей раз, якщо я не менше ніж десять разів спустилася-піднялася не просто на 9-й поверх, ще до підвалу. Ми з татом знесли тварин. Потрібно віддати належне моїм сусідам, ніхто не сказав слова проти. Місця було достатньо. Ми маємо просторий сухий підвал. Ми там стали в куточку. Я розмістила тварин. Потім ще кілька разів збігала додому, принесла ковдри, шуби, їжу й воду, щоб хоч якось там із ними перебувати. І добре, що я збігала, бо більше нам із підвалу підняти голову не дали.
Були дуже сильні обстріли. Будинок тремтів, ходив ходуном, здавалося, стрибав. Людей було багато. У сусідньому під’їзді були маленькі діти, і дуже плакала дитина. Я знаю, що багатодітна родина мешкала. Потім, як виявилося, що це була не їхня дитина, що в дитини загинула мати. Вона спускалася з малюком... дитині немає року, принаймні вона ще не стояла. Осколком скла її просто вбило. Ось ці люди взяли цього малюка й із ним поралися. Тварини мої просто мовчали. Потім уже до обіду, коли я заспокоїлась і почала перераховувати, зрозуміла, що вони всі живі, що вони всі зі мною. У квартирі залишилося тільки троє котів, які забилися під ванну, і я не могла їх дістати, не могла через усі ці завали пролізти. І дві доби ми провели в підвалі. Нам не давали піднятися, нічого.
Потім, 14-го вдень, хтось із чоловіків каже: «У сусідніх під’їздах (він сполучений, підвал) військові сказали, що нам треба виходити й іти до лікарні, нам дадуть «зелений коридор». Ми не повірили, але потім спустилися. Справді військові, уже російська армія з білими пов’язками, їхня форма. Чоловік там був із неросійським акцентом, якийсь кавказець, каже: «Так, у вас шостий під’їзд, це ми трохи раніше вже знали, і будинок стоїть — таке розташування, що ви під обстрілами. Він може зруйнуватись, треба виходити».
У цей час довкола гуркіт. Куди ж виходити? Був дуже сильний страх, що ми вийдемо й нас розстріляють. Просто розстріляють.
Люди почали потім потихеньку виходити. Я взяла два бокси, виходжу. Трішки там відійшла. Військові. Коридор дали. Стоять прямо рядами російські військові. Кажу: «У мене там тварини залишилися». Каже: «Ви віднесіть, і ви зараз за ними повернетесь». Ми були настільки знесилені, що коли дійшли до лікарні, я побачила, скільки там народу, там тварин не було куди нести. Зі мною було два бокси. В одному були дві вагітні суки, в іншому — сука із цуценям. Це все, що я змогла забрати. Назад нас, у принципі, і не пустили. Я трохи видихнула, хотіла йти — нас не пустили. Із собою я не взяла ні їжі, ні води — ані собі, ані тваринам.
Добу ми взагалі не могли дістати води. Вода — то була валюта.
Розмістили нас на п’ятому поверсі. Нам іще пощастило, що в нас у кожного було ліжко. Нехай без матраца, але це було ліжко. Я поставила два бокси. Вікон не було, холод, протяг, але хоча б можна було трохи протягнути ноги. Наступної доби ми бігали, шукали хоч щось попити. І нам дали по пляшці води й печиво. Дві доби вийти було неможливо, бо нам сказали, що «там сидять снайпери й вас покладуть». З лікарні не випускали. Був у них там головний осетин, який крив усіх матом і лаявся. Не він — були його помічники, мабуть, ми просто стояли, чекали там на воду, сподівалися, що привезуть. Вони просто провокували: «Ми такі прийшли вас звільняти, а ви сидите».
Чоловіків багато в нас було. «Чому ви сидите, не йдете на фронт?» Всілякі речі говорили. Намагалися не вестися на провокації на ці. На поверхах розмістили хлопців із ДНР, але були там старші. Здебільшого з ким спілкувалися… Спілкувалися — це важко сказати, просто з нами хлопчик стояв у черзі у днрівській формі по воду, йому 19 років було. Він каже: «Я навіть мамі не сказав, де я». Він студент. Те, що він розповідав... Просто повістка прийшла. Вручили повістку, кажуть, за пів години бути у військкоматі. Чи то з Авдіївки — звідкись із того регіону. Він у загальній черзі стояв по воду. Каже: «Ну, що вам робити? Ну, якось звикнете, якось житимете». Ці хлопці якось більш-менш ставилися. Уже, звісно, самі кадрові військові — було страшно дивитися, як люди озвіріли. Це 12-го нас розбомбили, 14-го нас виселили до лікарні.
І звідти, з території лікарні... це вже я потім зрозуміла, що нас зігнали до лікарні для того, щоб нами прикриватись, бо десь недалеко ми чули вихідні. Гуркотіло дуже сильно, а на територію лікарні наші не стрілятимуть, вони знають, що тут багато людей і стріляти просто не будуть.
Дві доби нас не випускали. Там я зустріла потім знайому й дізналася, що горів будинок моїх батьків. Я думала, що їх також виселили до лікарні. Бігала там усіма поверхами, шукала. Усі вісім поверхів будівлі було заселено. Не знайшла нікого: ні батьків, нікого більше з їхнього дому. І 16-го числа, виходить, в обід, десь години до 11-ї привели чоловік вісім хлопців, одягнених абияк. Сказали, що це українські снайпери, які сиділи в будинку навпроти зупинки кінцевої. Зі зв’язаними руками їх виставили: «Ось дивіться, хто вас розстрілював». Сказати ми нічого не могли, і допомогти хлопцям теж ніхто нічим не міг. Свою позицію там ніхто не висловлював, якось і в підвалі в нас була тиша. Ніхто взагалі своєї громадянської позиції не висловлював. Хто на чиєму боці — цієї теми ми якось не торкалися.
І після цього наші чоловіки з під’їзду, з будинку змогли пробратися до будинку. Прибігли, сказали: «Оксано, собаки живі, гавкають, ти йди». Я тільки думала: піду подивлюся, що вони. Піду погодую, напою, сходжу в розвідку. І тут приходить моя мати. Вони з татом дісталися мого будинку, зустріли там людей із нашого під’їзду й вони сказали, що я в лікарні, і вони прийшли. Їх нікуди не виселяли, вони просто сиділи у своєму будинку в підвалі. Коли батьки дійшли, я схопила бокси й побігла до підвалу. Там, звісно, мої собаки. Ми плакали, обіймалися, поїли, попили, сходили в туалет. Потім вони... настільки в них був стрес, що вони годині о 3–4-й дня просто заснули й спали до ранку.
Я й до цього так спала, вони в мене в боксі стояли у два ряди, один на одному. Я поряд стелила ковдру й біля них спала. І ось вони, відчуваючи мене, спокійно спали до ранку. Уранці прийшли мої батьки й забрали мене до себе. Вони мають двокімнатну квартиру. Практично з 1 березня точно мої собаки жили в боксі, бо в батьків теж пустити таку кількість по квартирі неможливо. У мене квартира велика, у мене двокімнатна й трикімнатна разом з’єднані, тобто пристосовані для тварин були, у нас там було все. Там випустити їх було неможливо, вони мешкали в боксах. У квартирі 3 градуси. Вода в дефіциті. Ми з татом почали через кілька днів… змогли повернутися на мою квартиру.
Дуже довго йшли обстріли, буквально під вікнами приватний сектор, далі 13-й мікрорайон, де пожежа, де «Планета», «Метро» згоріле. Ми піднімалися у квартиру, і таке враження, що стрілянина по вікнах ішла. Поки ми були, не знаю, у підвалі чи в лікарні, я ж кажу, що після 12-го, після обстрілу я не піднімалася нагору. Усі квартири, багато які, звісно, вибуховою хвилею двері повиносило, де не повиносило, зламано всі квартири.
Квартири всі було зламано й пограбовано. Усе, що знайшли. Говорити, хто це був, коли все це відбувалося? Там були вже лише російські солдати.
Мені пощастило, мою квартиру не зламали. Мені прострелили замок. Квартири були з’єднані разом, там, де вони прострелили замок, зсередини на залізний засув, причому дуже товстий, було зачинено квартиру. Я ішла через сусідню. Я змогла піднятися до своєї квартири. Ми з татом потім ходили розгрібали речі. Я шукала хоч щось переодягнутися, і потихеньку носили воду.
Вода була в такому дефіциті, що я пляшки з водою загортала в ганчірки й несла в сумці, щоб ніхто не бачив, бо коли бачили люди, що в тебе вода, просто кидалися: «Де ви взяли? Скажіть, де вода?». Було враження, що за воду почнуть скоро вбивати. Не за їжу, за воду.
Ми потихеньку спускали бойлер, економили воду. Привозили на лікарню, але там були великі черги й було холодно стояти. Наш район захопили. Почали іноді привозити воду. Ми настільки ослабли, і не було сил. Теж довідалися, що «гуманітарку» почали на «Метро» привозити. Ми спробували піти з мамою, але в нас просто не вистачило сил. І пройшли приблизно пів дороги й зрозуміли, що ми просто не зможемо туди дійти. Коли я прийшла до батьків, дивлюся, що вони також нічого не їдять. Схудли сильно. І щоб якось триматися, почали готувати на багатті. У мене 9-й поверх, у батьків 8-й. Слабкі, їм по 78 років. Спуститися кілька разів з поверху… Я приблизно підраховувала, що мінімальна кількість разів, коли ми спускалися-піднімалися на день, — це було п’ять разів. Бо треба було бодай тричі на день щось тепле поїсти, попити. Коли закип’ятиш чайник і піднімаєш до 8-го поверху, він уже теплий, він не гарячий. Потім десь роздобути води, їжі. Хліба ми не бачили просто місяць. Уже в останніх числах березня чи на початку квітня ми дізналися, що біля школи міліції — там у дворах привозять хліб, і ми стояли в черзі близько шести годин, щоб купити. Це не роздавали, це продавали хліб, щоби просто купити хліб.
У цей час мені так «пощастило» в лапках. У мене народила сука. Одна скинула цуценят, друга народила. У квартирі 3 градуси тепла. Це за умови, що в батьків було пошкоджено лише одне вікно. У них досить ціла квартира. Будинок горів, але не їхній стояк. У них квартира була збережена. Укривалися всілякими ковдрами. Удома ходили в шубах і чоботях. 3 градуси... У мене вижили цуценята. Корму було зовсім небагато. Я його для матері-годувальниці зберегла. Удома зібрала всі запаси крупи й варила кашу порожню собакам. Це все також давалося в обмеженій кількості. Потім почали на «Метро» привозити хоч якісь продукти. Так, великі черги, усі. Я купила манку для собак. Упаковку пакетиків «Віскаса» на каструляку я додавала. Коти мої були вдома. Тобто які були в підвалі — я віднесла їх додому, бо до мами просто не було куди. У єдиній кімнаті, де більш-менш, де збереглося вікно, я їх там зачинила, утеплила й щодня ходила їх годувала, носила теплу воду. Троє були у квартирі, і я не могла їх знайти, бо всюди завали. Вони десь ховалися, злякалися.
Я вперше до них прийшла після бомбардування через тиждень, не раніше. Через кілька днів буквально я одну кішку знайшла в шафі, виловила її. Потім почав мелькати, не підходити до мене другий кіт. Я з ним розмовляла, умовляла. Вдалося його десь у середині квітня зловити. І останній кіт... Я бачу, що він у будинку, бо всі інші зачинені. Я залишаю їжу, воду, горщик — він ходить у туалет, він їсть, але я його не бачу. Тільки на початку травня я змогла його виловити. Ми почали думати, як виїхати. Що хочу сказати…
У березні місяці найстрашніше було — відсутність зв’язку, тобто коли перервався зв’язок із Києвом, ішли практично вуличні бої. Що відбувається? Чи стоїть Київ? Чи є Україна? Ми про це не знали.
Ми не знали, що з нашими близькими, чи вони живі. І цей інформаційний вакуум був найстрашнішим. Це було страшніше за відсутність води, їжі й холод. Коли ми ще були в лікарні, військові не дозволяли категорично телефонувати. Вони попередили, що «побачимо в когось телефон — розіб’ємо, викинемо». Погрожували конкретно. Але потім дівчатка почали ходити просити, і вони іноді дозволяли зателефонувати. У мене був телефон повністю розряджений.
У сусідки з 8-го поверху було трохи зарядки. Я її попросила зателефонувати своїм рідним. Дзвінок не пройшов на підконтрольну територію, але ми змогли надіслати СМС. І так мої близькі змогли дізнатися, що я жива й живі мої батьки. Потім уже, коли я переїхала до батьків наприкінці березня, трошки пробивався «Київстар». Декілька днів ми змогли розмовляти з Києвом. І відразу нам почали родичі говорити: «Виїжджайте, чекають на «зелений коридор», щось буде».
Перше запитання в мене було, коли додзвонилися, — я сказала, що я жива, і запитала, що з Україною. Коли я дізналася, що Київ відбитий, Україна стоїть, що ми воюємо, я мала просто сльози, я вперше заплакала з початку війни. Бо довкола всі казали, що залишилося взяти Маріуполь — і Україна лягла, України нема.
І постало питання виїжджати. Але мої тварини. У мене було десять боксів різного розміру. Вони дуже густо туди набивалися, і бокси були непідйомні. Навіть якби дали «зелений коридор» і якби мене взяли з моїми тваринами до автобусів, донести туди я їх просто не могла. Транспорту в місті не було від слова зовсім. Усі машини, які стояли в нас під будинком, — вони просто переїхали спеціально танком. Танк просто проїхав і розчавив їх у млинець. Зрозуміло, що не було палива. Свого транспорту ми не мали, тобто виїхати нереально. Упіймати ці «зелені коридори». Доходили відомості, коли це вже постфактум, що десь чекали. І знову ж таки інформація: чекали — не приїхали. Потім почала доходити інформація, що людей посадили в автобуси й вивезли в бік ДНР. Цього також дуже боялися. Коли наш район перестали бомбардувати, трішки вирішили почекати, бо було їхати страшно й ніби ні на чому, не було просто варіантів.
Потім пробився мій син, зміг додзвонитись і дав мені адресу. Я знайшла його найкращого друга. Ми вже з ними поєдналися, шукали варіанти виїхати. Хлопці… у них почав ловити Інтернет, вони дістали картку «Фенікса». Ми не могли дістати. Тато три тижні рівно ходив о 4-й ранку, вставав іще до закінчення комендантської години, ішов на «Метро», займав чергу, але нам так і не дістався «Фенікс», бо виїжджати взагалі без жодного зв’язку теж ми боялися. Серед дороги, і що далі без транспорту, без усього? Варіанти різні опрацьовувалися, аж до того, що я готова була йти пішки, якби я дістала якийсь візок, щоб я могла завантажити ці бокси. Узяти в руки все просто неможливо, вони непідйомні. Трохи почали з’являтися якісь продукти. Дуже дорогий корм був для тварин. Перша ціна, коли почали продавати, — 450–600 гривень за кілограм. Мені щонайменше два кілограми потрібно на добу, щоб нормально годувати. Собаки почали худнути, почали теж виповзати болячки. Почали хворіти ми. Ми з татом перехворіли сильно на бронхіт. Думали, що в тата, можливо, навіть починалася пневмонія. Потім у мами прихопили нирки.
Ліків не було від слова зовсім. Я вигребла все, що вдома було. Мамі потрібні були антибіотики. Я пішла… На ринку «Космос» почали виносити люди, у кого що було, і продукти якісь. Так ось флакончик Триаксону найдешевший був 250 гривень, а так здебільшого ціна на нього була 400–450 гривень, а їх потрібно дві на добу. Дістала я платівочку просто Аугментину, маму напоїли, їй полегшало. З другом сина та його сім’єю ми шукали варіанти, але виходило так, що нас багато, плюс тварини. Ми не могли дістати такого транспорту.
У хлопців були свої побоювання. Там молоді дівчата, хлопець. Вони боялися теж їхати через блокпости. Вони так і залишилися й досі в Маріуполі. Вони чекають дуже на Україну. Вони дуже переживають, щоб їх не визнали зрадниками, але страх перетину кордону: ось як ми потім?
Почала з’являтися інформація, як розстрілювали колони й ґвалтували дівчат, це як би їх зупинило від евакуації. І вирішили просувати мене із собаками, тому що найбільшими каменями спотикання були тварини. Ще був такий момент — умовити батьків. Мама як би погоджувалась, тато ні в яку. Квартира ціла, шкода, пограбують. Коли на голову вже перестали сипатися бомби, цей крок зробити важко. Але батьки в мене теж твердої проукраїнської позиції, і стримати свої емоції, бачачи, що відбувається навколо, вони просто не змогли. Ішли, і тато кричав військовим, котрі на блокпосту, — «фашисти» (на них). Потім на під’їзді повісили прапор чи то росії, чи то ДНР. Він кричав: «Я його зірву!». Емоції зашкалювали. Мою позицію сусіди також розуміли. Але я не знаю, чи люди з проукраїнською позицією виїхали…
Таке враження в мене було, що в моєму під’їзді й у під’їзді батьків залишилися люди, які чекали на росію. Вони дуже раділи, при тому що в них розбомбили квартири, їм на голову сипалися бомби, — вони раділи, що прийшли росіяни, що все буде гаразд.
Я коли жила в батьків, у них вікна кімнати, де я жила, виходять на проспект Будівельників, і видно добре «Азовсталь». Усі ці місяці, поки я там була, я бачила, як бомбили «Азовсталь». Це все було перед моїми очима: усі снаряди, усі бомби. І, бачачи все й знаючи, що там ховаються і мирні люди, сусіди в під’їзді батьків раділи, що туди падають снаряди, і вигадували, чим би ще могли вдарити росіяни, щоб їх добити остаточно. Мені стало дуже страшно, що із цими людьми я жила поруч. Я багатьох із них знаю, наш будинок 72-го року, ми переїхали туди, коли мені було два з половиною роки. Деяких знаю все своє життя. Так проявилося нутро. Я зрозуміла, що нам потрібно вибиратися, інакше рано чи пізно ми не стримаємось і за нами прийдуть. І як би становище було з тваринами й із нашим здоров’ям важке. Але знову ж таки їхати з тваринами, знайти транспорт і де зупинитися. Я зв’язалася з родичами, і мені сказали, що мене розшукують. Розшукувала дівчинка з нашого клубу, Наталія Каравайникова. Вона виїхала й у Бердянську для всіх для нас знайшла людину, яка бере з тваринами, знаючи, що з Маріуполя виїжджатимуть заводчики. Дали координати. Ми змогли зв’язатися.
Буквально за кілька тижнів до нашого від’їзду родичі наших родичів у Новоазовську купили нам таки сім-картку «Фенікса» й у мене з’явився хоч якийсь зв’язок. Ми проклали цю доріжку. Знайшли транспорт, який нас повезе без «фільтрації», бо в неї теж багато чого впиралося. Пройти в місті її не було де. Виїхати з батьками, з тваринами кудись там у Володарськ і жити, по суті, у полі й чекати на цю «фільтрацію» теж було нереально. І було замкнуте коло. Друг мого сина знайшов машину, нас завантажили й повезли. Ми із собою брали мінімум речей. У мене були лише літні речі, з теплих речей — лише осіння куртка, в яку я загорнула свій ноутбук. Ноутбук, звичайно, був почищений, він був порожнім.
Я не змогла вивезти жодних фотографій, нічого. Довелося все видаляти з телефона. Був там мінімум, звісно, бо зарядки там не було.
Єдине, що трохи зарядки було на фотоапараті, і коли я зайшла до своєї квартири, трошки зняла квартиру. Коли «Планета» горіла, кілька фотографій зробила, і я витягла картку пам’яті з фотоапарата. Усе основне в мене з речей — це були бокси, пелюшки для собак, вода й невеликий мішечок корму. Нас везли до Бердянська мисливськими стежками, ми їхали берегом ставка. Нас вивезли так, що ми опинилися вже в Запорізькій області. Ми змогли виїхати без «фільтрації». Доїхали туди, і все на цьому зупинилося. Далі ми не можемо рушити.
Нам усе обіцяють, але безкоштовно, зрозуміло, з тваринами — у пріоритеті, я розумію, що люди. Родичі мої зібрали. Ми туди коли приїхали, у Василівці був великий затор, люди чекали по п’ять, по шість днів. І ми ніби не дуже поспішали, бо в Бердянську ми жили в більш-менш стерпних умовах. Там була вода й було світло, не було газу, але це, як порівняти з Маріуполем…
Найголовніше, що ми могли помитися. Що ще було найстрашніше в Маріуполі — неможливість просто помитися, просто ніякої гігієни.
Уперше я помила голову перед Великоднем, а викупатись змогла один раз — це за кілька днів до від’їзду. Потеплішало. У мене тіло було все брудне, і ми ніби збиралися їхати, я ходила в штанях, у яких була в підвалі, і зняти їх — просто чорні ноги. І ми пішли до «Метро» з мамою, там дали 10 хвилин на миття, ну, хоч трошки ми сполоснулися. У Бердянську нас уже господиня пускала, у неї там був бойлер, усе — ми хоча б трошки могли привести себе до ладу. І ось ми не можемо рушити, і тут дізнаємося про таку інформацію… Притому в Бердянську був зв’язок, ми приїхали, і через два дні зник зв’язок і там. Їх почали переводити на російські картки, яких не вистачало.
Дякую, що там була крамничка й хлопці роздавали Wi-Fi безкоштовно. Ми бігали туди двічі на добу, щоб дізнатися якусь інформацію, пробити можливість виїзду. І коли у Василівці пішов затор і люди почали проїжджати за один день, у мене почалася паніка. Думаю, якщо ми зараз не поїдемо, ми не поїдемо звідси взагалі. Родичі зібрали гроші, ми знайшли машину за чималу суму. Ми були раді взагалі, що нас із тваринами хтось узяв. Проїхали Василівку, як під Божим крилом. Люди там і під обстріл потрапляли. Ми не почули жодного пострілу. Ми проїхали за один день.
Коли ми проїхали останній блокпост і опинилися в «сірій зоні», я зрозуміла, що ми під’їжджаємо й ми вирвалися. У мене просто від емоцій перехопило горло.
Коли ми доїхали до першого блокпоста й там були українські військові, то просто перехопило так, що я навіть говорити не могла. У Запоріжжі нас зустріли, ми там переночували. Ну, це вже через знайомих домовлялися, зняли нам житло, і наступного дня ми поїхали до Київської області. Дуже велике спасибі моїм дівчаткам, це теж заводчики чихуахуа. Олена Полякова знайшла будинок тут. Дівчинка жила з розплідником екстер’єрів, Ірина Ющенко. Вона поїхала в перші дні за кордон і просто безкоштовно нас пустила до свого дому. І ось із середини червня ми живемо тут.
Ми від’їлися, прийшли до тями. Мені дуже багато допомогли. Знову ж таки заводчики чихуахуа мені зібрали все: корм тваринам, посуд, постільну білизну, хімію, усі необхідні дрібниці, лежаки. Дівчата мені привезли все, що могли. Поділились, підтримували. Батьки пробули тут зі мною, і нещодавно, восени, мені вдалося їх вивезти до Європи. На зиму вони поїхали до мого брата, він живе за кордоном багато років, приїхав до Європи й забрав їх до себе. Тож батьки мої зимують у безпеці. Вони дуже хочуть додому. Я іншого варіанту, як наша перемога, просто не припускаю. Я цим живу, хоча, у принципі, моє життя — одним днем.
Я ще в окупації привчила себе, що ми живемо сьогодні, а завтра побачимо. Але без віри в нашу перемогу… Точно вона буде, я не знаю коли. Я дуже сподіваюся, що це буде невдовзі. Я дуже хочу до Маріуполя. Хочу й боюсь.
Спочатку я була впевнена, що повернуся. Я дуже хотіла додому, до свого міста, а зараз я не знаю. Я хочу, щоб воно було вільним, щоб воно було українським у будь-якому разі, щоб його відбудували. Але чи зможу там жити, я не знаю, бо кожен метр — це якісь поховання. Тут я бачила труп, тут я знаю, що загинули люди. Не знаю, поживемо — побачимо. Але я живу перемогою. Усі мої думки спрямовані на її очікування, просто її очікування. Інакше не повинно бути, бо таке зло — воно не має права жити, просто не має права жити. Це такий геноцид. У XXI столітті ось так, щоб убивати старих, дітей просто ні за що… За те, що вони іншої нації, за те, що вони думають по-іншому, за те, що вони жили спокійно, щасливо. Вам не подобалося їхнє щастя, що вони живуть краще за вас. Так не має бути. Просто не має бути.
.png "Імена")
