Середенко Наталія, 8 клас, Гереженівська філія Дмитрушківського ліцею Уманського району Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бондар Антоніна Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Кожного дня ми чуємо прості слова: любов, добро, допомога, співчуття, а справжню цінність цих слів починаєш розуміти тільки у хвилини найбільшого відчаю. Саме в такі моменти ти душею відчуваєш справжність фрази «підставити плече».

Кожен день нас віддаляє від сумної дати 24 лютого 2024 року, але часто в пам’яті оживають моменти, коли до тебе прийшло розуміння цінності кожного життя.

Мабуть, на все життя у запам’ятала кілька зимових днів, коли у нашому селі створилася «вселенська» пробка автомобілів, які більше як три доби рухалися черепашим ходом подалі від війни, від вибухів із важливим написом на лобовому склі : «Діти!»

Стомлені люди, понівечені автомобілі, смертельно налякані діти, здичавілі тварини – вся ця картина була важкою і виснажливою. У стінах нашої школи у цей період створили пункт для відпочинку і ночівлі: наші класи перетворилися на безкоштовні хостели. Односельці зносили матраци, ковдри, постіль, подушки, пледи, рушники, засоби гігієни і, звичайно, продукти. Стомлені, знесилені люди зупинялися на ночівлю у школі,  учителі  і працівники школи цілодобово  чергували: зустрічали, розміщали, підтримували, готували їжу, перестеляли постіль, допомагали з маленькими дітьми, просто розмовляли, щоб відволікти від того страхіття, які було пережито цими людьми.

Я також допомагала, бо ж і моя бабуся і мама працюють у школі.

Так, для мене було важко зрозуміти, як це зібратися за декілька хвилин і втікати у невідомість, залишаючи гарний теплий будинок, де кожна іграшка,  кожна квіточка на шпалерах – це ціле твої дитинство, де м’яко муркоче кошеня під пледом, де слухає музику Ден( мій старший брат), готуючись до нового танцювального турніру, де на стільчику розвішаний суперовський костюм для східних танців, а, може, я завтра переможу в «Амаранті»…

Це зараз я можу  усвідомити, вони втікали для того, щоб  це завтра для них настало. Хоча негарне це слово стікали, вони рятували життя собі і своїм рідним.

Я могла б розповісти про кумедних котиків і собачок, папужок. Але чомусь залишилася перед очима інша картинка. На старенькому автомобілі до школи під’їхали молоді хлопець і дівчина, їм було не більше двадцяти, а на задньому сидінні  двоє немовлят - маленькі двійнята. Їм ще навіть не було й пів року. Цілу ніч по черзі молоді тато і мама катали у двомісній колясочці стомлених діток, які плакали,  вередували і вперто не хотіли спати.