Я студент. Мати не працює. Батько, як розпочалася війна, пішов до тероборони. Сам я з села Білосарайська Коса, на момент початку війни навчався і жив у Маріуполі. 

У 2014 році ми залишалися в Білосарайській Косі. Батько у 2015 році їздив волонтерити на фронт. 23 лютого мій батько працював у лісництві у Запорізькій області. Він сказав, щоб я до нього поїхав, тому що залишатися у Маріуполі небезпечно. Мати була у Волновасі. Я поїхав до нього і там зустрів зранку війну. Для мене війна була очікуваною, але, звісно, що я не знав, коли і як вона почнеться. 

Я прокинувся від того, що десь дуже гучно вибухнуло і затряслися шибки. Батько сказав, що розпочалася війна.

Я почав телефонувати родичам, тому що у мене майже вся рідня була у Донецькій області. Пізніше всі повиїжджали. Брат застряг у Волновасі на три тижні, але він виїхав під обстрілами. Виїхали ми всі в Ужгород. 

Батько пішов у військомат у Маріуполь. Я залишився в селі у Запорізькій області. До мене виїхали мама з тіткою. Ми там перебували приблизно місяць. Наших військових у селі не було. За тиждень від початку війни до нас заїхали росіяни на танках. Спочатку обстріляли нас з "градів". Стріляли бронебійними по будинках, щоб залякати місцеве населення. Після того тільки колони російських військових їздили через село. Світло зникло. Його не було майже місяць. Світло вже дали, коли ми виїжджали.

У мене діабет і мені потрібен інсулін. 22 лютого моя ендокринолог з Мангуша дала мені інсулін на два місяці вперед. Я їй дуже вдячний. Це не за правилами, але вона так зробила, тому що ситуація була тривожною. Це мене врятувало. 

Коли розпочалася війна, ми закупилися продуктами. Нам дуже допомагали місцеві у Стародубівці. Сусіди нам давали молоко. Хліб з'явився за два тижні від початку війни. У нас була пічка, на пічці готували їжу. На взаємній допомозі витримали. 

Чекали на батька з Маріуполя. Він уже повертався як цивільний. Переїхав через блокпости він разом з трьома товаришами по службі. Один із цих чоловіків забув викласти військовий ліхтарик. У нього його знайшли і кудись повели. Більше він на зв'язок не виходив. Усі інші виїхали нормально. 

Ми всі разом виїжджали майже без речей в одній із останніх колон до Бердянська, на автобусах. У Бердянську чекали на автобуси три дні. Ночували у школах. Виїхали через Василівку. Коли вже приїхали до Запоріжжя, батько знову пішов до військкомату відновлюватися, а ми всі виїхали до Ужгорода. Тепер тут і живемо. 

Я себе тут почуваю як у гостях. Але мені тут подобається, мене гарно зустріли, я знайшов роботу, друзів. Мій університет переїхав до Києва. Навчання дистанційне. Зараз вимикають світло, тому складно з навчанням. 

Мені допомагає віра в те, що все буде добре. Щоб відволіктися, я спілкуюсь з людьми, граю в комп'ютерні ігри, слухаю музику. Але я не хочу відволікатися, ми зараз усі учасники цієї війни. 

Війна дуже розкрила людську сутність. Ті, хто були поганими, повною мірою показали, якими вони можуть бути. І так само – з іншого боку. Стільки людської доброти і взаємодопомоги я ще не бачив. Нам усі допомагали, намагалися щось зробити. Єднання людей з усієї країни, зі сходу і заходу, мене вразило. 

На мою думку, війна триватиме ще рік-два. Коли всі наші території будуть звільнені, можна буде казати, що війна закінчиться. Я не планую нікуди виїжджати, хочу залишатися в Україні.