Я Лілія Олегівна. З початком війни ми з чоловіком залишилися без роботи, тому мали навчитися садити теплиці, вирощувати овочі, продавати їх, щоб були кошти на їжу та інші потреби.

Ми були усією сім'єю вдома, коли друзі з Херсонської області подзвонили, ми не повірили.

Чоловік готував сніданок, а я з дітьми робили зарядку, і в цей момент стався прильот, нам на голови посипалась стеля і тоді ми зрозуміли, що дійсно почалася війна. Нам усім було страшно, ми швидко збирали речі, документи, діти плакали, вони просто не розуміли, що коїться. Перші місяці боялися спати.

Найстрашніший день, це перший обстріл Нікополя, так страшно не було ніколи. У мене інколи бувають панічні атаки, діти тримаються. Коли підірвали ГЕС Каховську, наше місто залишилося зовсім без води, не вистачало питної, ми годинами простоювали в чергах, в очікуванні води, збирали дощову воду, щоб помитися та полити хоч якісь рослини.

Син та донька цілодобово знаходяться під обстрілами, майже не навчаються та не спілкуються з однолітками. Вони замкнені в собі, хотілося б дуже, щоб вони відпочили та знайшли друзів.