Бабуся страшенно переживала за дітей, тому, не розмірковуючи, родина виїхала в інше місто, незважаючи на хвороби та невідомість у майбутньому.

Я тимчасово переміщена особа, діабетом хворію, маю серцеву недостатність. Сина втратила, проживаю з невісткою та двома дітками. Невістка мені и сказала, що війна почалася, телефоном. Вона подзвонила і сказала, щоб меншого онука я в садок не вела. А потім я включила телевізор і побачила, що робиться.

У нас були запаси, вони вдома і залишилися. Вода і ліки – це все було. Світло пропадало часто, газу в нас немає взагалі, в нас пічне опалення. Але доволі стерпно було на той час.

Може, це для мене як старшої, а для дітей, мабуть, важко, вони постійно в підвалі були. Вибухи кожного дня відбувалися, незрозуміло, звідки що чекати, чи лягати спати, чи спускатися у підвал.

Коли старший онук почав кричати вночі і плакати, бо почався обстріл, тоді ми й покинули рідне місто. Ми виїхали до Запоріжжя 26 квітня. Онук від старшої доньки привіз нас сюди. Дякую йому велике. Нам повезло нормально, ми добралися доволі швидко, десь далеко вибухи були. Боялися за дітей, звісно, але виїхали доволі без проблем.

Незрозуміло, що з дітьми буде далі. Як їх навчати, як одягати і все інше. А так ще є страх, що прилетіти, може, куди завгодно.

Ми поки тут, у Запоріжжі. Далеко не хочеться від’їжджати від дому, є надія, що ми повернемося. Невістка навідується додому, донька приїздить. Мене не пускають. Як буде потім, це одному Богу зрозуміло, а нам… Що ми можемо? Надія є, що до нового року повернемося додому. Мрію, щоб війна закінчилася і всі повернулися додому живими і цілими.