Я знаходилась у Запорізькій області, м. Кам'янка-Дніпровська, коли почалася війна. Спала дома і мала збиратись на роботу, коли спрацювала сигналізація на машині, і ми зрозуміли, що почалася війна.
Через кілька днів ми опинились в окупації. Двоє моїх молодших дітей також були в окупації, тільки у Бердянську. І нам потрібно було дітей вивозити. Але в нас є ще одна дитина - старший син, він військовий. І нам не можна було там залишатися.
Ми виїхали до Запоріжжя, там зустрілися з дітьми 7 квітня. 12 квітня нашого старшого сина взяли у полон у Маріуполі, його друга у Маріуполі вбили окупанти. Батько мій залишився в окупації і не може до сьогодні мене пробачити, що я поїхала, сестра теж не хоче зі мною спілкуватися. Моя родина відмовилась від мене.
У вересні окупанти прийшли до нас до дому і шукали мого сина і чоловіка. Якби ми там залишилися, вони б потрапили у полон.
Моя невістка дуже хвилюється і не знаходить спокою, бо мого сина так і не повернули з полону і ніхто не знає, де він.
Моя мати померла 19 серпня. Я опинилася на Західній Українi і мене чужi люди прийняли в свою сiм'ю. І пiдтримують. Коли це я переживу, я не знаю. Вiйна все зруйнувала, що у мене було. Дякую Боговi, що вiн мене тримає. Дає вiру i надію.
Живу з чоловiком, дiти за кордоном. Роботи не має. Про майбутнє я ще не думаю, бо дуже важкi часи…
