«Старша донька плакала, коли чула вибухи»

Мешканці Херсонщини місяці просиділи у підвалі, ховаючись від обстрілів, а потім виїхали у село, де незнайомі люди їм допомагали 

О шостій ранку я збиралась на роботу їхати: з міста Олешки до Херсону. У шкільну групу прийшло повідомлення, що діти лишаються вдома. Я подумала, що знову карантин. Телефоную кумі, питаю, чого це діти вдома, а вона каже: «Ти що, новини не дивишся? Війна почалася!» Я хотіла сказати кумі, що вона здуріла, і тут почула перший вибух. Це був Антонівський міст. Розбудила чоловіка, в паніці кажу: «Вставай, війна почалася!» Він каже: «Що ти придумала?» Потім і до нього дійшло. 

Я не знаю, скільки я випила заспокійливих ліків, щоб хоч трошки заспокоїтися. Почала збирати речі, потім ми поїхали на заправку. Простояли три години у черзі, приїхали додому. Що робити – не знаємо: вибухи все частіше та гучніше, а підвалу у нас в домі немає. Зібралися всією родиною та й поїхали до куми.

Щоб потрапити до магазину, ми займали чергу о шостій ранку і заходили в магазин о четвертій годині дня. У мами хвороба Паркінсона і захворювання щитоподібної залози, а ліків просто немає. Дивишся, як їй стає все гірше, але зробити ти нічого не можеш. Я місяць не могла знайти ліки для матусі.

Коли ми виїхали з окупованої Херсонщини до Миколаївської області, мене зворушили люди, зовсім чужі, які надали нам дім, привезли все: каструлі, посуд, дрова, їжу, ковдри… Ви розумієте, люди, яких ми не знаємо, нам так допомогли! До війни я не знала таких людей.

На цю мить роботи немає, бо живемо у селі. Тут роботи немає навіть такої, щоб піти комусь у городі допомогти. Переїхати до міста немає можливості, бо, по-перше, за житло треба платити, а у нас немає грошей. І ще - не всі хочуть брати переселенців. А у нас ще й собака та два коти. До війни я працювала менеджером з побутової техніки. Якщо буде хоч якась робота, то я зміню свою професію.