Я з міста Оріхів Запорізької області. Коли почалася війна, я була у доньки у Дніпрі, а чоловік – вдома. Через деякий час чоловік зателефонував і сказав, що в нього майже закінчилися ліки. Я придбала всі необхідні препарати, накупила продуктів і поїхала до нього. Коли приїхала, в будинку було лише дванадцять градусів тепла. У нас електричне опалення, а світла на той момент не було, вода також часто зникала. Згодом електроенергія з’явилася, налагодилася подача води. Проте почалися обстріли, через що ми виїхали в Запоріжжя. Зараз живемо у друзів.

Одного разу навідувалися на пасіку. Тільки-но виїхали з воріт – над нами полетіли снаряди. А на під’їзді до мосту, що у Преображенці, побачили вибух у селі.

Жертв не бачили, але знаємо, що деякі знайомі загинули. Одного старенького чоловіка вбило уламком снаряда, коли він сидів на лавці.

Ми виїхали не одразу, а коли росіяни почали бомбити Оріхів. Залишалися вдома до двадцятого квітня. Ми не хотіли покидати житло. У нас дві квартири. Одна – наша, інша – залишилася від батьків. Чоловік має пасіку. Йому було шкода залишати напризволяще своїх бджілок. Але донька переконала, що життя дорожче.