Перший день війни застав нас удома. Ми почули зранку вибухи, потім побачили в новинах, що війна. Згодом почалися бойові дії, через село їхала техніка, люди ховалися, зачиняли вікна. Страшно було, але якось перебули.

Десять місяців ми були без світла, води не стало. Шукали паливо для генератора й качали воду. Коли ми були в окупації, то рашисти набирали нашу воду, і не всім людям її вистачало.

Шкода було діток. По селу стріляли щодня. Може, лякали нас. Касетними ракетами обстрілювали. Дуже було важко. Окупантів тут багато було. 

Це стрес для всієї родини. Тяжко було не так фізично, як морально. Ми переживали, щоб рашисти нікого не чіпали. Моя мама з сестрою приїхали до нас із Чорнобаївки. Ми старалися менше виходити на вулицю, щоб росіяни нас не бачили. Хоча було таке, що вони до нас приходили воду просити. Ми дуже переживали. На дочці все це позначилося, вона стала більш агресивною.

Ми хочемо, щоб війна закінчилася швидше. Щоб наші діти жили в мирі, не бачили війни, ходили в школу, навчалися. Ми молимося, щоб мир настав швидше.

Наше майбутнє має бути мирним. Щоб могли люди працювати, діти навчатися, жити в спокої і не думати про те, що сьогодні чи завтра можуть нас вбити. Дуже хочеться, щоб було все добре.