"Стало страшно ходити вулицями і не було продуктів"

Корсун Анна

10 клас, Бердянська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №7

Вчитель, що надихнув на написання: Скиба Світлана Вікторівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Ніщо так не ранить, як уламки спогадів

Війна… Жахливе слово, значення якого я усвідомила лише в ніч на 24 лютого, коли прокинулася від вибухів у своєму маленькому та тихому Бердянську. До цього дня єдиним, що заважало моєму сну, були пронизливі азовські вітри, які завжди щосили стукали у вікно, та гуркіт грому.

Потужний вибух, що пролунав посеред ночі, розбудив мене та батьків. На мить я подумала, що десь сталася аварія: чи то зіштовхнулися автівки, чи десь витік та спалахнув газ… Через хвилину другий вибух розвіяв усі сумніви. Серце затремтіло в грудях, судинами потік адреналін, а разом з ним і незрозумілий страх, мозок почав активно працювати, складаючи пазли зі звуків за вікном та нещодавніх новин. І тут ніби хтось увімкнув світло: у голові червоними вогнями замиготіло слово “війна”, а за тим прийшло і його усвідомлення.

Стурбовані голоси батьків, які намагалися зберігати спокій і не піддаватися страху, звеліли швидко вдягтися й піти в коридор. Далі все ніби в тумані: тривога, розмови мами й тата, телефонні дзвінки від близьких, голоси ведучих із телевізора, що інформували про прильоти й початок війни. З тих новин стало зрозуміло, що я не піду сьогодні на уроки, а батьки на роботу, а ще ми усвідомили, що життя розділилося не просто на “до” і “після”, а на “довоєнні часи” і “воєнні”.

І мерзли в хаті, бо не було опалення… І переживали за своє життя та долі рідних… І літні канікули, яких зазвичай чекаєш – не дочекаєшся, були не в радість… І рідне місто – сумне, насторожене, безлюдне – здавалося чужим… І сподівання, що от-от – і все повернеться назад…

Але не поверталось…

У ці воєнні часи моїй родині, як і багатьом українцям, довелося покинути рідний дім. У серпні ми з мамою виїхали з міста. Дорога була нелегка.

І ось ми вже в іншому місті. Усе навколо нове, чуже, але головне – українське. Здавалося, найстрашніше позаду. Але війна нагадує про себе щохвилини: нескінченним пронизливим завиваннями сирен, вибухами, постійним хвилюванням за майбутнє сім’ї та країни. Усе це важко пережити. Але коли ти чуєш сирени «швидких», які везуть поранених бійців, коли бачиш у місті портрети полеглих захисників – молодих, усміхнених – стає ще важче…

Я, моя родина та ще мільйони українців щодня продовжують пристосовуватися до життя в умовах війни. Мама працює, а я ж нині більшу частину часу перебуваю вдома, інколи в укритті; намагаюся підтримувати зв’язок із друзями, що виїхали за кордон.

Навчання продовжила в рідІ ось ми вже в іншому місті. Усе навколо нове, чуже, але головне – українське. Здавалося, найстрашніше позаду. Але війна нагадує про себе щохвилини: нескінченним пронизливим завиваннями сирен, вибухами, постійним хвилюванням за майбутнє сім’ї та країни. Усе це важко пережити. Але коли ти чуєш сирени «швидкній школі в онлайн-форматі, тож мої зустрічі з однокласниками та вчителями, на жаль, відбуваються лише в Zoom. Навчатися стало трохи складніше через постійні повітряні тривоги та стрес, але я намагаюся докладати максимум зусиль: адже знаю, що після перемоги моєму поколінню, майбутньому України, потрібно відновлювати нашу неньку.

Я вірю в Збройні сили України, які щодня боронять кожен клаптик рідної української землі, і знаю, що ПЕРЕМОГА БУДЕ ЗА НАМИ!