Кулик Анна, 15 років, студентка 1-го курсу КЗ"НФПК""ДОР", м. Нікополь Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Канищева Інна Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого змінило життя українських сімей назавжди. Однією з таких сімей стала моя. Прокинувшись зранку, моя мата сказала мені страшну новину: почалася Війна. На той момент мого татка вже не було вдома, а мама поцілувала мене, сказала збирати тривожну валізку і пішла на роботу.

Було дуже страшно: жах і сльози брали верх над розумними діями . Через декілька годин пролунав дзвінок і я дізналася, що сім'я мого дядька вирушила до нас з Харкова. Удома була моя бабуся, яка допомогла мені заспокоїтися. Коли я телефонувала мамі, то в слухавці телефона говорив незнайомий голос, що на даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок, Від цього в голову приходили різні думки, бо батьки у мене військовослужбовці. Через деякий час вона зателефонувала і сказала, що все гаразд; але була і сумна новина: на позицію, де чергував мій татко був приліт, але, дякуючи Богу, все пройшло без жертв.

У той момент я дізналася погану звістку: батько поїхав захищати нашу столицю. Коли приїхали мої молодші братики, то дивлячись їм в очі мені було дуже шкода їх, бо вони зовсім малі дітки, а стільки всього їм доведеться пережили за своє життя. І ось пролунала перша тривога. Від цього звуку моє тіло ніби застигло на одному місці і я не розумію, що мені робити. Спускаючись кожен раз в підвал, ми благали Бога, щоб все минулося , і це скоріше скінчилося. Бували дні, коли тривоги не стихали і гуділи по 20 годин. Приходилося спати в холодному підвалі та вкриватися зверху безліччю ковдр, бо весна у цьому році була занадто холодна. Навіть природа плаче.

На другий тиждень війни наша родина дізналася, що в бою героїчно загинув друг нашої сім'ї. Ми будемо завжди його пам'ятати, а нелюди, які це зробили, ще поплатяться за це і відповідатимуть перед Богом за свої проступки. Пройшло пів року. Уже повітряні тривоги не здавалися чимсь страшним, бо ти починаєш звикати до цього. До останнього я вірила, що мій любий Нікополь ніколи не почнуть обстрілювати.

Ось настав день іспитів. Здавши їх, я зустрілася з подругою, ми почали збирали мою валізу. Зі своєю бабусею вирішили поїхати до Польщі, до мого дядька ( вони вже давно поїхали до Польщі). Ніч перед виїздом була жахливою, бо з того дня, 12 липня, почалися постійні обстріли міста та прибережних територій. Пам’ятаю, як я злякалася, коли вперше в мобільному додатку почула «Увага! Артилерійський обстріл!..»

На вокзалі була купа людей, дітей, домашніх улюбленців. Усі люди були налякані, засмучені, плакали та не розуміли, що їм робити далі. Дорога до Польщі була жахливою: у вагоні було більше 300 чоловік, майже всі стояли. Шум, гам, діти постійно плакали, собаки та коти не знаходили собі місця в переносках, бо їм було жарко. Не дивлячись ні на що, я вже в Польщі третій місяць, та кожен день слідкую за новинами, з яких дізнаюся, що моє місто обстрілюють щодня і щоночі, як помирають невинні люди, як залишаються без своїх будинків.

Як би це жорстоко не звучало, але я дуже сподіваюся, що всі ті вбивці, які зруйнували моє життя, життя всіх українців, будуть горіти в пеклі. На кінець хочу додати, те що я дуже сподіваюся, що все це скоріше закінчиться, і я зможу повернутися додому та нарешті побачу своїх батьків та друзів. Хочу подякувати всім нашим військовим, волонтерам, медикам, рятівникам та всім іншим за те, що навіть в такий скрутний час допомагають нашій любій країні.

Для мене мир – це повернення додому, душевний спокій, возз’єднання сімей, шум дерев і спів пташок…