Шкарупа Катерина Ігорівна, 14 років, 9 клас, Тетіївський ліцей № 4

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Іскоростенська Тетяна Миколаївна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Моторошно, страшно, жахливо… Не віриться, але ми у холодному незатишному підвалі… Навіть сюди чутно як пронизливо горланить сигнал повітряної тривоги… Тремчу, мозок повторює: «Війна! Війна!» Але серце у все це не повірить! Хіба таке може бути? Дивлюся на рідних, і моя душа розривається від болю: у маминих очах страх, безвихідь і сльози. Але вона не плаче, не хоче нас із сестричкою лякати – мабуть, думає, що ми ще нічого не розуміємо. Але ні – все розуміємо! Ми вже дорослі! Стали дорослими в одну мить – сьогодні, 24 лютого 2022 року.

Раптово погляд зупиняється на бабусі – тримається, бідненька, за серце, а в очах – жах… Далі, в куточку, міцно закуталася в теплу ковдру сестричка, в її погляді читаю: «Ми виживемо? Це надовго? Війна? Це неправда!»

«Виживемо! Переможемо! Чуєш, Таєчко, усе буде класно! Це не надовго! Трішечки потерпимо і поїдемо, як планували, в Карпати. А потім буде мій день народження! Пам’ятаєш: він зовсім скоро! Мама купить нам наймодніші сукні, запросимо найкращих друзів і…», - далі говорити не змогла: сльози підступили до горла, раптово зрозуміла – життя змінилося, в одну мить може зникнути все. Згадалося минуле. Знаєте, як у кіно показують, ніби кадрами, щасливі миті. Як багато я ще не зробила!

Новий день. нові неприємні враження: збір тривожної валізки, черги біля аптек і заправок, пусті магазини… Як я, виявляється, люблю хліб! Усі безперервно біля телевізора… Мама увесь день їздить містом, намагається купити хоч якихось продуктів, ліки для бабусі, а над нашою хатою пролітає гучно літак… Серце завмерло! Знову повітряна тривога! Я за головну: хапаю тривожний рюкзак, допомагаю зібратися бабусі й водночас заспокоюю сестричку. Спускаємося в холодний підвал, тремтимо… Далі всю ніч тривоги! Без сну! Усі втомлені, виснажені, злі. Я вже ненавиджу війну, ворогів!

Що ж далі? Спочатку – мить відчаю, страху, катастрофи. Це як випуск новин: рух евакуаційних колон через наше місто, обстріляні авто і заплакані жінки, які шукають на ніч притулку або житло, бомбардування України, увійшли в Київ, Буча, убивства мирних, братські могили…. Усе, мов у страшному сні! Дивлюся на маму, яка з кожним днем, ніби чорніє, від хвилювання, слухаю її розмови про евакуацію з країни, чую як вона тихо плаче ночами, молячись Богу за нас, за татка, за Україну.

Життя змінилося… Це страшно, але ми навчилися жити у війні! Плету сітки, волонтерю, навчаюся дистанційно, вже не реагую на політ літака чи ракети над хатою, швидко за потреби ховаюся в укриття, проклинаю ворогів, радію успіхам української армії, а найголовніше – я вже не боюся! Вірю у Перемогу!

Але смерть поряд… Приголомшує безжалісність російських терористів. Ніяк не знайду відповіді на запитання, які, переконана, хвилюють кожного з нас: Як можна бомбардувати школи, садочки, лікарні, пологові будинки? Навіщо вбивати безневинних дітей, жінок, літніх людей? Як можуть росіяни вірити своїй злочинній владі, коли увесь світ проти них? Чому вони не зупинять цієї війни? Невже не мають серця?

Моя душа плаче і плакатиме доти, доки не скінчиться ця ганебна війна… Скільки ж людей загинуло! Скільки ж діток більше ніколи не зустрінуть схід сонця! Скільки ж ніколи не обіймуть маму чи татка! Як жахливо, коли батькам повідомляють, що їх дитину вбила війна!... Саме у такі миті починаєш добре розуміти не лише цінність життя, рідних, друзів, але й справжність слова «мир».

Мир… Мир - це життя… Життя без пострілів, вибухів, убивств і смерті. Це спокійний сон і кольорові добрі сни… Це взаєморозуміння, повага, толерантність… Це спокій, підтримка, допомога… Це чисте сонячне небо, спів птахів, усмішки людей навколо і міцні обійми рідних людей… Нехай прийде мир в Україну! Нехай буде Велика Перемога!