Комендант Дар'я Олександрівна, 16 років, 10 клас, Славутицький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1 Славутицької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Сироватка Валентина Петрівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

«Я тут народилась, я тут і помру. Мене німці не добили, нехай руські доб'ють» - фраза моєї восімдесятишестирічної прабабусі, яка померла у березні, на Луганщині, провівши в окупації 8 років. Це стало першою моєю особистою втратою з 24 лютого.

Війна настигла мою сім'ю ще в 2014 році, коли найрідніші люди опинилися в тимчасовій окупації. Я добре пам'ятаю той момент, коли дивлячись по телевізору на жахіття, що відбувалися у Донецьку, я запитала у мами: "Що коїться?", на що вона відповіла мені: "Почалася війна". Пам'ятаю, як наше містечко надавало прихисток сотням біженців, як ми збирали гуманітарну допомогу воїнам і переселенцям, як новий однокласник з Донецька розповідав про те, що росіяни закинули у вікно його квартири гранату. Тоді, будучи восьмирічною дитиною, я не могла собі уявити, як люди можуть скоїти подібне. У той момент я ще не знала, що таке пропаганда, я ще не знала історії і не розуміла чому та за що "брати" коять такі жахіття.

24 лютого сталося те, чого так боялась восьмирічна дівчинка. Війна прийшла до нас. У той день я одразу зрозуміла, що як раніше вже ніколи не буде. Я відчувала непідробний страх, злість та неймовірну тривогу за близьких, які знаходяться на лінії фронту.

Дізналася я про все від батька, якого, як і у 2014 році, підняли по тривозі та негайно викликали на АЕС. Тоді ще ми, звичайно, не знали про те, що ворог не має навіть краплі людяності або адекватності. Не знали, що він здатен на Бучу, Маріуполь, Ізюм та інші міста з жахливими історіями, які зараз, на жаль, стали синонімом слову "страждання". Не знали також, що ворог здатен на обстріл АЕС та ядерний шантаж. Не знали, скільки людей загине у цій кривавій війні... Особисто ми не знали, що нам доведеться покинути свій дім та поїхати за 800 кілометрів шукати іншої долі.

Наше місто мужньо стояло з перших днів війни. Люди з голими руками виходили зустрічати танки. Головною метою мешканців було не допустити, щоб війська ворога підійшли до найбільшої атомної електростанції Европи. Вперше я побачила мужність в людях, які до 24 лютого здавалися слабкими та наляканими.

Моя сімдесятип'ятирічна бабуся готувала коктейлі Молотова та просила нас передавати їх на блокпости хлопцям. Літній сусід віддав весь свій метал та шини на протитанкові їжаки та барикади. На захист міста виходили тисячі людей: жінки, діти, чоловіки – кожен українець, щоб не допустити ядерної катастрофи. Люди 3 дні не давали росіянам пройти у місто. Поки 3 березня окупанти не застосували зброю, проти мирного населення.

Почалися бої за місто і станцію, у яких брав участь мій батько. Я, напевно, не забуду ніколи, як він зателефонував о 23:30 та сказав: "Спокійно! Сьогодні ніхто не помре". І він був правий, третього березня не помер ніхто, а вже четвертого ми дізналися, що, прикриваючи молодих хлопців, загинуло двоє воїнів нашого міста, двоє близьких друзів моєї родини, двоє героїв України: Євген Уколов та Михайло Фроліков. Я хочу, щоб їх пам'ятали та знали поіменно.

Вже о дев'ятій ранку батько повернувся додому живий та неушкоджений фізично, але наче мертвий морально. Війна відібрала в нього товаришів, бабусю та рідний дім.

Далі йшли довгі п'ять місяців окупації, які злилися в один жахливий день. День, який, насправді, позитивно вплинув на наші стосунки в сім'ї. Ми стали більше піклуватись один про одного. Перестали сваритися та почали поважати почуття найрідніших людей. Адже ніхто не знав, який день може стати останнім для кожного з нас. Цей період був для всієї родини гарним уроком, на жаль, при таких жахливих обставинах. Після того, як ми змогли допомогли самі собі, ми почали займатися волонтерством. Батьки купували, а ми з сестрою розносили їжу людям, в котрих не було грошей або можливостей купити щось. У такі моменти ти розумієш, що жодна матеріальна річ не варта тих емоції, які дарують тобі вдячні люди. Коли ти знаходишся в подібній ситуації, то починаєш багато чого осмислювати. Я усвідомила, що є тільки сьогодні і тільки зараз, що ніяке "завтра" може не настати, що всі образи забуваються, коли є реальний ризик втратити людину. Я навчилася жити одним днем та брати від життя все, що воно мені дає в даний момент часу, навчилася не ображати і не ображатися, навчилась допомагати людям. І це те, що було насправді важливим у житті в окупації.

28 червня, після того, як десятки незгодних мешканців та військових зникло, після того, як люди, які говорили українською були закатовані і в місті стало небезпечно, ми вирішили поїхати, взявши з собою тільки кота. Того дня я вкорте впевнилася в тому, що ми воюємо з нелюдями, які навмисно починали обстріли, коли колона мирних людей виїжджала в сіру зону. На "Дорозі життя" я бачила багато розірваних та згорілих авто. У голові були думки тільки про те, що в тій автівці їхали такі ж самі люди, як ми. Саме тоді я вперше за півроку побачила наживо наслідки війни: розстріляні паркани з написом "діти" та розбиті будинки, біля яких сиділи літні люди. Вони вже не реагували на вибухи, в їх очах було лише горе.

Приїхавши до Запоріжжя, я не могла стримати емоцій та сліз. Я була дуже щаслива, коли почула українську мову, побачила прапори та незламних людей. Передати словами те, що я відчувала у той момент, просто неможливо. Це був той час, коли горе, від побаченого по дорозі, змінилося на радість від того, що для мене це жахіття скінчилося.

Подолавши 800 кілометрів, побачивши стільки жахів та безліч зламаних доль, я можу впевнено сказати, що наш народ непереможний, що мир в Україні буде довгим та непорушним. Мир, який ґрунтуватиметься на терпимості та розумінні до своїх співгромадян. Мир, який не буде залежати від мовчазних ООН та МАГАТЕ, від Червоного Хреста, який вивозить українських дітей до країни агресора. Він буде залежати тільки від нас самих. Саме таким я бачу мир в Україні. І він обов'язково настане, як на кордонах, так і всередині країни. Недарма ж наші воїни, наслідуючи пращурів, виборюють його щохвилини ціною власного життя.

Головне пам'ятати, що все завжди закінчується добре. Якщо кінець вийшов поганим - це ще не кінець.