Людмила відчувала війну ще до її початку - внутрішній голос підказував: у Миколаєві буде небезпечно. 24 лютого вона була готова до виїзду і з того моменту почалися її пошуки умовно безпечного місця: Кіровоградщина, Тернопіль, а згодом - Київ. Пройшовши цей шлях, на четвертому році війни Людмила усвідомила – такого місця немає. Минуле, спокійне життя зруйновано остаточно, а справжня безпека – недосяжна. Тепер вона мріє лише про одне – стабільність, яка у воєнній реальності перетворилась на розкіш. І про перемогу, яка поверне віру в завтра.