Костенко Вероніка, 16 років, Краматорська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №31, м.Краматорськ
Есе «Один день»
У всіх нас колись було дитинство, безтурботне і яскраве, мирне та повне веселощів. Ми вірили у дива, грали в ляльки, колекціонували наліпки та мріяли про щось велике.
Я була маленькою дев'ятирічною дівчинкою, але в один день відчула різку зміну настрою моїх батьків, вони начебто готувались до чогось поганого і неминучого. Мене почали турбувати літаки та гелікоптери, що постійно кружляли над містом, військова техніка на вулицях, дорослі люди у формі, але тоді я навіть не могла уявити, що то було тільки початком, мабуть, нескінченної жорсткої війни.
В моїй голівці все стало на свої місця саме в той момент, коли серед блакитного чистого неба пролунав гучний вибух. Обстріл продовжувався і вдень, і вночі, він проходив настільки близько, що було чути навіть крізь сон.
Настав той день, коли моїх батьків та тисячі жителів міста скоротили на роботі, а отже це стало приводом поїхати з рідної оселі у місто Донецьк. Було тихо, бо ніхто там не чув тих страшних пострілів, які лунають в трьох годинах їзди від них.
Як зараз пам'ятаю: ми ідемо по людяній вуличці разом з мамою, і вона каже: "Такого жахіття, що відбувається в нашому місті, в Донецьку не буде!". Як же вона помилялася...
За будинком залишився доглядати тато, а ми не могли знайти собі місця, бо думки про батька та про те, що з ним може що-небудь трапитися, не давали нам спокою.
Спогади про ті страшні часи переслідуватимуть мене завжди. Ця війна дуже рано дала мені зрозуміти, що наш світ не такий казковий, він не виглядає таким, як у дитячих книжках. Я мрію, щоб інші діти не стикалися з тим, через що довелось пройти мені та тисячам інших дітей Донбасу. Хай у всьому мирі буде мир!
