Наталя виїхала з дітьми з окупованого містечка, хоча її чоловік не підтримав таке рішення і залишився в окупації. Тепер вона сама виховує трьох дітей і намагається знайти хоч якусь роботу. 

Я була на роботі в нічну зміну, коли у країні почалася війна. Найбільші труднощі були, коли я не розуміла, що робити - бо у мене троє дітей, а всюди летять снаряди та ракети.

Коли одна з них влучила поруч із будинком, то за мить все життя промайнуло перед очима. Найбільше я переживала за дітей, потім наважилися виїхати з міста.

На той час вже не було опалення, а надворі був мороз. Спочатку все чинили, допоки могли, і гуманітарна допомога приходила майже вчасно. І навіть під обстрілами хлопці старалися та привозили все, що потрібно. 

На жаль, мій чоловік залишився на окупованій території. Він відмовився виїжджати. Дітям та мені дуже важко, але ж ми - родина, незважаючи на те, що він просто нас покинув без нічого, грошей дітям не дає. Вони, на жаль, цього його вчинку не розуміють, особливо коли він дзвонить і нарікає, що треба дітям повертатися додому - в окупацію. Я так не вважаю, тому що мій прямий обов'язок – виховувати дітей, а не утримувати їх у підвалах тільки тому, що так вирішив їхній тато.

Все, що я мала, все залишилося там, на окупованій Луганщині. Це все нагадує мені, що я туди повернутися не можу, і треба тут починати жити. Але ж всякий раз спогади про те, як почалася війна, мені не дають спокою.

Зараз я працевлаштована на шахті, але через війну договір призупинений, і нової роботи я не маю, але дуже потребую, бо маю трьох дітей і сама повинна їх ростити.