Я народилася в Мар'їнці, нікуди не виїжджала. До війни було чудове життя, у нас не стріляли, не гинули люди, не було руйнувань. Ми всі товаришували, працювали, виховували дітей. А тепер доводиться ховатися у підвалі.

Мені ніколи не забудеться перший обстріл Мар'їнки. Слава Богу, наш будинок не сильно постраждав, відновлювали лише дах та вікна. Нам допомогли відновити.

Наразі можу говорити про це спокійно, а раніше без сліз розповісти нічого не змогла б. Року півтора ми жили без води. Наш будинок знаходиться на околиці, від нас до кордону Донецька приблизно кілометр, це дуже небезпечна ділянка. Доводилося взимку під обстрілами їхати до центру Мар'їнки та набирати там воду.

Набереш, а потім їдеш і всю дорогу Богу молишся, щоби не потрапити під обстріл. Не раз доводилося падати на дорогу і чекати, доки все стихне.

Сподіваюся, що найстрашніше вже позаду. Досі немає відчуття, що ми у безпеці. Я живу у Мар'їнці лише тому, що батькам по 87 років і вони категорично нікуди не хочуть їхати, а я не можу їх кинути. Діти поїхали до Дніпра, там уже й онук народився. Їжджу, нянчу онука, потім їду няньчити батьків.

Про робочий стаж думати нема коли, бо в Мар'їнці роботи немає, а поїхати в Дніпро і покинути батьків теж не можу. Крім мене, за ними нікому дивитися.

Хотілося б забути все, прокинутися та сказати: «Фух! Мені наснився жахливий сон». 2014 року ми навіть виїжджали до сестри в Курахове, бо тут було неможливо перебувати. Тоді батьки отримували продуктові набори від Фонду Ріната Ахметова, і вони нас дуже рятували. Також допомагав «Карітас» та Червоний Хрест.

Мрію лише про мир, щоб усе було спокійно.