Татаровська Дарʼя, 10-а клас, Новокаховський ліцей № 9

Вчитель, що надихнув на написання — Біла Валентина Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Це слово стало частиною мого життя так само, як і тисяч інших українців. Ще три роки тому я не могла навіть уявити, що доведеться залишити свій дім, рідну Нову Каховку і шукати прихисток в іншому місті. 1000 днів війни – це 1000 днів випробувань, болю, страху, але водночас і незламної віри, надії та сили духу.

Мій шлях розпочався у Новій Каховці. Я пам'ятаю ті ранки, коли прокидалася від звуків вибухів, постійного виття сирени. Спочатку все це здавалося жахливим сном, від якого хотілось прокинутися і повернутися до мирного життя. Але кожного разу реальність змушувала приймати страшну правду – наша країна у вогні. Ми з батьками довго не могли вирішити, що робити.

Потрібно було залишити все: дім, друзів, знайомих. І хоча рішення було важким, але моя сім’я розуміла, що це єдиний шлях зберегти життя.

Наш переїзд був довготривалим. Залишивши Нову Каховку, ми побували в багатьох місцях. Кожен новий пункт на шляху здавався тимчасовим прихистком, але жоден із них не зміг стати домом. Ми пройшли чимало випробувань: постійні переїзди з міста до міста, пошук безпечного місця. Кожного дня нас супроводжував страх і невідомість, та водночас – надія, що десь там, попереду, на нас чекає тихе, спокійне життя. Зрештою, ми прибули до Кривого Рогу, де знайшли не лише дах над головою, а й відчули стабільність і безпеку. Місцеві жителі зустріли нас із відкритими серцями, допомогли облаштуватись. Кривий Ріг став для мене новим етапом життя. Спочатку було важко. Все чуже: нові люди, нові правила. Але поступово я навчилася пристосовуватись.

Криворіжці підтримували нас, ділились теплом своїх сердець, робили все для того, щоб ми відчували себе не переселенцями, а частиною громади.

Я почала займатися волонтерством. Ця діяльність дуже припала мені до душі. Це дало мені можливість не тільки допомагати іншим, але й відчувати себе потрібною, бути частиною великої справи. Кожного дня, коли на вулицях Кривого Рогу я бачу українські прапори, коли чую новини про успіхи наших захисників, я відчуваю, як усередині наростає почуття гордості за свою країну. Ми не здаємось, ми боремось, і кожен день наближає нас до перемоги. Протягом цих 1000 днів я змінилась, почала цінувати те, що раніше здавалося звичним: мирне небо над головою, можливість спокійно займатися навчанням, зустрічі з друзями. Війна зробила мене сильнішою, навчила не здаватися перед труднощами і завжди шукати вихід, навіть, у найскладніших ситуаціях.

Моя історія – це лише одна з тисяч подібних історій. Кожен українець сьогодні йде своїм шляхом війни. Але наші дороги перетинаються у спільній меті – захистити свою землю, свою культуру, своє майбутнє. Ми всі, попри біль, втрати і страждання, віримо в те, що цей шлях приведе нас до мирного і вільного життя. Я впевнена, що через деякий час знову повернусь до Нової Каховки. Сподіваюсь, що наш дім буде відновлено, і ми зможемо продовжити своє щасливе безтурботне життя. Але вже зараз я знаю, що війна назавжди залишить свій відбиток у моїй душі. Вона навчила мене бути вдячною за найменші радощі, за кожен день, коли я можу бачити близьких і допомагати іншим. Мій шлях ще триває, і я впевнена, що кінець буде світлим. Ми обов'язково переможемо і житимемо у вільній і мирній Україні.