Ми з Донецької області, з міста Новогродівки. Зараз у Львові. Мені 42 роки, моєму сину – шість. Коли зателефонували родичі й сказали, що почалася війна, ми довго не чекали, вирішили виїхати. 

Шокували обстріли і взагалі - те, що дивилася в новинах про різні міста. Був страх за сина, за його життя. І за своє, звісно.

Спочатку в місті був ажіотаж, а потім ми виїхали. До Покровська поїхали на автобусі евакуаційному, а звідти – потягом у Львів. Труднощів не було.

Я не хочу більше нікуди їхати, тільки повернутися додому. У мене тут постійна робота. Я офіційно працюю. Та коли знаходишся довго не в рідному місті, не у своїй домівці, це тисне. Та загалом я непогано почуваюся. Мені допомагає віра в Бога та ЗСУ.

На жаль, мабуть, це надовго. Я кінця-краю війні не бачу. Дуже хочеться, щоб якнайшвидше все закінчилося, і ми повернулися додому.