Ми з чоловіком жили в Нікополі. Наша старша донька теж. Я вчитель початкових класів. Донька – заступник директора. 24 лютого, коли я збиралася на роботу, вона зателефонувала мені і сказала, що почалася війна. Я була шокована. 

До 12 липня у місті було більш-менш спокійно, а потім почалися обстріли. Спочатку обстрілювали лише вночі, а згодом – і вдень. Ми з чоловіком виїхали 20 липня. Донька і зять залишилися, бо не хочуть кидати роботу. 

Складно бути не вдома. Дуже хочеться повернутися. Чимало коштів витрачаємо на оплату житла. Добре, що є гуманітарна допомога. В Україні багато милосердних людей. 

Ми зупинилися в Запоріжжі, бо я тут народилася й у цьому місті живе наша менша донька. Раз на місяць їздимо додому. Через обстріли буваємо там недовго. 

Можливо, до кінця літа війна закінчиться. Надіємося на краще. У нас дружна сім’я: дві доньки, два зяті, онука. Чекаємо, коли зберемося разом і будемо святкувати перемогу.