Коли росіяни дозволили виїжджати з Любимівки, люди їхали навіть у кузовах машин, аби вибратись на територію, підконтрольну Україні

Ми з Любимівки Пологівського району. Мені 37 років. Маю дружину і дітей.

Російські війська зайшли до нас четвертого березня. Я в той день був на похороні, копав яму. Коли поховали хлопця, я прийшов додому і через 15 хвилин почалися обстріли. Страшно було, не так за себе, як за дітей. Першу ніч ми просиділи у погребі.

Ходити до мами і до брата було важко. До них треба було йти півтора кілометра по відкритій місцевості - ризикував потрапити під обстріл. Якось ми у сестри були, і почався обстріл. Це завжди було страшно, до такого неможливо звикнути.

Світла в нас не стало ще в лютому. Як окупанти зайшли, то ми генераторами качали воду, бо світло бувало раз на тиждень або два.

Росіяни одразу магазини повідкривали і все позабирали, полиці були геть порожні.

Якийсь час нас не випускали з села. Коли почали випускати, люди групувалися, щоб по одинці не їхати - отак і ми виїхали.

У нас легковий автомобіль, то я нікого не зміг взяти окрім родини. А один хлопець виїжджав «ГАЗоном», то він вивозив до 40 чоловік у кузові. Батьки наші  не схотіли виїжджати.

Ми зупинились у Запоріжжі, у модульному містечку. Усе-таки рідна область, додому можна швидко повернутись, коли війна скінчиться.