Мені 61 рік. Я живу в місті Снігурівка Миколаївської області з чоловіком, донькою і двома онуками. Про початок війни ми дізналися з телебачення, але не сприйняли цю новину всерйоз. Я навіть повела внуків у дитячий садок, однак дітей не приймали. Згодом у місті з’явилися російські військові. Вони відразу пішли по домівках. Нам пощастило: завдяки маленьких дітям нас не чіпали. А у сусідів вибили двері і влаштували обшук. 

Через влучання у високовольтну лінію зникло світло, а без нього не було й води. Ми брали з басейну, а більшість людей ходили по воду на річку. Чотири дні на побитому автобусі нам привозили хліб, а потім уже нічого не завозили в місто. Поки була мука, я пекла коржі. 

Були такі обстріли, що будинок здригався. Ми сиділи у вологому підвалі. Місяць не милися й не перевдягалися. Не могли нормально поїсти. Після влучань у будівлі, розташовані поблизу, ми вирішили рятувати дітей. До того ж їжа закінчувалася – доїдали останні сухарі.

Ми ледь встигли на останній автобус. Довго стояли на останньому російському блокпості. А коли побачили наших військових, розплакалися. Жили у родичів у селищі Братське Миколаївської області. Дуже сумували за домівкою. Добре, що сусіди не виїжджали. Вони не дали окупантам заселитися в наш будинок. Коли ми дізналися про звільнення Снігурівки, пішки добиралися додому. 

Я вірю, що війна скоро закінчиться. Україна стане квітучою європейською державою.