Ми з Гуляйполя. Раніше нормально жили. 

24 лютого зранку ще ніхто нічого не зрозумів - ми ще на роботу поїхали. Ніхто не сприймав все серйозно: думали, що погепає, і все закінчиться. Але не так вийшло. А з 2 березня почали і у нас стріляти.

Ми в підвалі сиділи. Дуже страшно, коли земля двигтить, коли хати розбивають, валять, коли вони горять. Людей вбивають - оце найстрашніше.

Потрібно було онуків з дітьми спасати. Люди виїжджали, і ми поїхали. Діти там залишилися, а ми з жінкою вже повернулися додому.

До Гуляйполе возять гуманітарку. Але ні води, ні газу, ні світла немає. Слава Богу, що у дворі колодязь. Ну, потихеньку вже звикли - так і живемо.

Родина вся по світу розбіглася. Діти там, ми - тут. І кидати все жалко: город посадили, корова в сараї стоїть. Ми у п’яти кілометрах від центру міста - то якось у нас трохи тихіше. Ну, звісно, долітає і сюди. Якось зимувати потрібно, і дітям потрібно все передавати - асфальт їх же там не годує.

Віримо в наші Збройні Сили, все буде у нас добре.