Ми з жінкою прожили у Слов’янську 49 років. Виростили сина та доньку. Жили нормально. Працювали. Донька кандидат наук, доцент, викладала в університеті. Але все це було до 2022 року. Зараз усі роз’їхалися. Дочку з сім’єю, з онуком довелося відправити в Німеччину. Там її свекруха проживає вже 30 років. Син у Черкаській області працює. Ми в Слов’янську живемо. А куди нам подітися? Мені вже восьмий десяток.
У квітні, коли місто почали обстрілювати, ми поїхали. Дякую співробітникам залізниці. Вони молодці, вивезли зі Слов’янська всіх.
Ми виїхали, коли було ще тихо. А наступного дня росіяни запустили на залізничний вокзал у Краматорськ ракету. Що там було – всі добре знають.
Ми побули у племінниці, потім - у сина, та й вирішили повернутись. Тут - усе наше життя, усе рідне: Слов’янськ, Донбас. В гостях добре, а вдома краще. Молимось Богу й допомагаємо армії, чим можемо. Небагато даємо, бо пенсії невеликі. Мені дуже подобалось, що в Черкаській області в кожному магазині, у кожній церкві стоять скриньки з замочками, і люди туди кидають гроші. А в нас у Слов’янську такого немає - доводиться пересилати через банк кошти на армію.
Війна не має сенсу і нікому не потрібна. У росіян така пропаганда, ніби весь народ України – їхні вороги. Хто б міг подумати? Більше за все шокував напад на нашу Україну. Практично всі з моїх рідних на війні, хто може тримати зброю. Молимося за них Богу і переживаємо.
Мрію, щоб наша держава стала на ноги, процвітала. Щоб у нас була сильна армія – така, як потрібно, як в інших країнах. І щоб на нас більше ніхто не міг напасти. Щоб було військо озброєне, одягнене. Щоб повернули ядерний статус нашій державі.
