Мені 36 років. Я жила разом з мамою й сином у місті Оріхів. Ми виїхали в Запоріжжя. 

Вранці 24 лютого зателефонувала подруга й порадила ввімкнути телевізор і подивитися, що відбувається. Ми так і зробили, але не могли усвідомити, що почалася війна. А через тиждень на власні очі побачили бойові дії. Кружляли літаки, було гучно від вибухів. Ми спали на підлозі у ванній кімнаті. Жили без електрики й без води. 

Шокувало те, що у мій будинок було п’ять влучань. Знищені школа й дитячий садок. Я втратила багато друзів: одні загинули, інші – роз’їхалися. Серце не витримує цього.

Ми вимушено приїхали. У нас немає автомобіля, тому ми просили знайомих, щоб вони вивезли нас. Забрали ті речі, які встигли схопити. Вивезли з собою двох кішок. Виїжджали під обстрілами. На роботу дуже складно влаштуватися. Приємно те, що є гуманітарна допомога й соціальні виплати. 

Я зверталася до психіатра. Пила таблетки. Але все одно не оговталася. Налаштовую себе на те, що все добре, а потім згадую, що коїться в моєму місті, що нема куди повертатися – і знову мене переповнює злість і відчай. Не знаю, як жити, що буде далі. Таблетки не допомагають. Потрібна тільки гарна новина: наша перемога. Можливо, тоді відпустить. 

Своє майбутнє бачу у рідному відбудованому місті.