«Сусід мені каже: «Усе, Ваня, збирайся, почалася війна»

Іван Миколайович із середини 1980-х працював водієм у Мар’їнському автодорі, а потім разом із дружиною та пасинком виїхав до Росії. Поки жили в рідні, від їх власної квартири залишилися лише камені та тріски. Поховавши близьких і повернувшись на батьківщину, чоловік намагається налагодити своє життя.

До початку війни я з дружиною і її сином жив у Мар’їнці. 30 років пропрацював водієм автобуса в місцевому автодорі. А перед самою війною вийшло так, що травмував ногу й оглух трохи.

Дружина по телефону зв’язувалася зі знайомими, то вони розповіли, що в будинок наш влучив снаряд. Вона й каже: «Ми вже назад не потрапимо, тому що будинок розбили, вікна побили – усе побили». Трохи побув із ними, працював там, у 2015 році змушений був повернутися, а вони там залишилися, там обидва через деякий час і померли.

Коли повернувся, приїхав спочатку в Курахове, хотів у Мар’їнку потрапити, на будинок подивитися, а мені сказали, що туди не пускають. І куди мені подітися, куди йти? Пішов у Курахове, до міськради, до мера міста. Показав усі документи, розповів, що до чого, мені дали кімнату в гуртожитку, де раніше садок був. Я і прожив там, поки на пенсію не перейшов, до 2017-го.

Довелося виживати в цей час, заробітку не було. У сусідів по кімнатах позичав гроші, щоб прожити до пенсії. А пенсію отримав – довелося віддати борги.

Пізніше з’явилася можливість потрапити в рідну квартиру в Мар’їнці. Я зайшов, а там усе розбите, фотографії та все давно вже згоріло, у квартирі нічого немає. Коли я працював, ми стінку купували, так її автоматами зрешетили. Будинок для житла не пристосований, усе постріляли.

Зараз я живу в селищі Керменчик, яке раніше називалося Жовтневе. Живу на квартирі як біженець. Змушений десь шукати долю свою, так би мовити. Отримую пенсію та допомогу для переселенців – 2950 гривень.

Я мрію про майбутнє спокійне хороше життя, щоб швидше війна скінчилася, щоб я якесь житло придбав. Зараз у мене його немає, чекаю компенсацію за зруйновану квартиру.