Мені 49 років, в мене четверо діток, ми в Степногірську жили. Там же війну і зустріли. Я діток вивезла до старшої доньки в Запоріжжя, а його почали бомбити, і ми повернулись додому. А потім стало і у нас дуже прилітати, тому ми виїхали знову до Запоріжжя. 

Зараз живемо в модульному містечку на Пісках. Квартиру зняти не можемо, тому що я працюю одна. Важко, звісно. 

Ціни підіймаються, додому повернутися не можемо, тому що обстріли дуже великі. Чоловік туди їздить – каже, дуже стріляють. 

Ми зараз тут, і знову от зранку сьогодні чули вибухи в Запоріжжі. А так що, живемо, навчаємося. Працюємо, життя продовжується. Живемо, як можемо. Звісно, всім хочеться додому. Ну, нічого не зробиш. Чекаємо на нашу перемогу.

Найстрашніше, як діти гинуть, - це найгірше. Та і за наших хлопців-військових переживаю. Хочеться, щоб скоріше це все припинилось, але не все так швидко робиться, як би нам цього не хотілося.