Левицька Софія, вчитель Рівненського ліцею № 25 Рівненської міської ради

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Чи завжди ми готові прийняти реальність такою, якою вона є? А якщо ні, то коли приходить саме ТОЙ момент? Коли усвідомлюєш, що вже ніколи, «НІКОЛИ ЗНОВУ» не буде так, як раніше? Коли чуєш звуки сирен чи перечитуєш щоденні новини? Коли бачиш розгублені погляди своїх вихованців і розумієш, що в цей момент їм потрібні не правила вживання апострофа чи види складних речень – вони хочуть чути слова підтримки й упевненості, що все буде добре, бо ти вчителька, яка не лише вчить, бо саме в цей момент для своїх вихованців ти «супергероїня». Та чи є в мені та суперсила? І в чому вона?

Гі Де Мопассан стверджував: «Війна – варварство, коли нападають на мирного сусіда, але це освячений борг, коли захищають Батьківщину». Сьогодні кожен захищає, тримає «свій» фронт, і я тримаю – освітянський.

Та реальність сприйняла не під звуки сирен чи з перечитуванням новин з 24 лютого 2022 року, не під час збору «тривожного» рюкзака чи переходу в дистанційний режим навчання. Усе жахіття цієї страшної війни постало в розповіді пані Галини, яка із внуком і сестрою Іриною тиждень виїжджала з напівзруйнованого Маріуполя, в історії Поліни та її чоловіка, який відмовився стати на бік колаборантів в окупованому Бердянську й дивом зміг дістатися до родини на Рівненщину, у патріотичній позиції Віроніки з Харкова, яка з початком АТО/ООС змінила другу літеру свого імені, бо вірить у перемогу, у величезному прагненні 70-річної рівнянки Віри розмовляти українською та харків’янки Ірини, яка хоче нарешті й думати рідною мовою.

Долі цих (і не тільки) людей тісно переплелися з моєю з 12 квітня 2022 року й майже на рік на курсах вивчення української мови для вимушено переселених українців та російськомовних рівнян «Філіжанка мови по-рівненськи», співавторкою й тренеркою яких стала, долучила до проведення й 15-річну дочку Тетянку.

Це стали не просто курси, а спільнота людей по духу, осередок співпраці й психологічної підтримки, синергія граматики, правопису, мистецтва та творчості. І це був виклик! Кожне заняття мало свою тематику – від Дня вербової гілочки, Дня Землі, Дня писанки, Дня українського кіно, Дня сім’ї, Дня медіаграмотності, Дня здоров’я, Дня офісу до Дня вишиванки, Дня кави, Дня подарунків, Дня кольорових історій та Андріївських вечорниць з варениками.

Не тільки читали українською й редагували тексти, вивчали наголоси, створювали свої висловлювання, малювали кавою, виготовляли різні поробки своїми руками, листівку з родовідним деревом, створювали мініатюрні букетики з паперових квітів, робили ляльку-мотанку, вишивали карту України, а й відвідували кіно, театри, храми, музеї, парк історичної реконструкції «Оствиця», культурно-археологічний центр «Пересопниця», влаштовували зустрічі з майстрами й майстринями, поетами та поетками сучасності, бардами й бардесами.

От тоді я й відчула, що як ніколи пишаюсь тим, що я українка, учителька, усвідомила, який незламно патріотичний стрижень маю, зрозуміла: оце моя суперсила. А найцінніше цьому підтвердження – обійми, слова вдячності та щасливі усмішки моїх «вихованців» з Маріуполя, Харкова, Ізюма, Мелітополя, Криму, Бердянська, їхні відверті історії, страхи, сум і радість, їхнє відкриття такої автентичної України.

Сьогодні я з гордістю дивлюся на те, якими впевненими, успішними стали мої курсанти й курсантки, як активно вони долучаються вже самі до волонтерської роботи, як Рівне стало для них домівкою.

Життя людини – це пазли, і якою ж буде кінцева картинка, залежить від прагнень, віри, мрій і цілей. Я мрію про мир, вірю в перемогу, знаю, що недарма мої курсанти й курсантки стали натхненною частиною життєвого пазла. Сьогодні в ньому не вистачає ще кількох – найрідніших трьох захисників, які разом з іншими боронять мирне небо над моїм містом, Україною і завдяки яким настає новий світанок. Заради них наближати перемогу – це ще одна складова моєї суперсили.