І до війни, і зараз я живу в Петропавлівці Щастинського району. Живу тільки з дружиною, а діти й онуки є, але вони всі в різних місцях. Близько нікого немає.

До війни життя нормальне було. За сьогоднішніми нормами вже можна сказати, що щасливе. Проблем особливих не було. Нормально жили, без якихось стресів. Спокійно, мирно.

Потім обстріл почався. Наше селище трохи осторонь знаходиться від Станиці, від Щастя. Тому не було тут активних воєнних дій, так скажемо. Нам трохи простіше було. Ми спостерігали не те, що збоку, але принаймні лише чули: там стріляють, там стріляють, там стріляють. Через нас летить… Бачили, як через нас летіло. Підвал ми обладнали. Про всякий випадок.

Не можна сказати, що зараз почуваємося в безпеці. Безпека – це така справа... Як кажуть, сьогодні безпечно, а завтра стрілятимуть. Є настороженість чи невизначеність. Бо невідомо, що буде завтра. Ось ця невизначеність на нерви впливає, створює некомфортний спосіб життя, так сказати.

Ми регулярно отримували допомогу від Ріната Ахметова. Вона була важливою для нас. Тому що, крім пенсії, жодних достатків немає. То була хороша допомога. Підтримка була.

Я скажу про мрію не тільки свою, а й усіх інших: щоб швидше закінчилася війна, щоб сталося мирне возз’єднання з частиною, що залишилася, або непідконтрольною частиною. І щоб ми могли спокійно їздити до Луганська й інших місць Луганської області, які на сьогоднішній день непідконтрольні.