Я з Маріуполя. Народилась і жила там до війни. У мене велика родина - батьки, дитина. 

Ми жили у себе вдома звичайним повсякденним життям. Відразу ми не виїхали, тому що не думали, що може бути такий жах. Потім виїзд із міста перекрили, і виїхати ми вже не змогли. 

У нас не було води, їжі, тепла, газу, жодних благ цивілізації. Ми зливали воду з батарей, кип'ятили на вогні і пили. Особливих запасів їжі не було, магазинів теж, усі склади були розграбовані. Було неможливо нічого купити, навіть якщо у тебе були гроші. 

Шокувало все. Особливо те, що сьогодні може статися така ситуація, що люди опиняються відрізані від усього світу під обстрілами, що мирне населення може гинути. Трупи сусідів і знайомих, які лежали просто на дорозі. Все, що там було, хотілося б забути і не згадувати. 

Ми виїхали з Маріуполя, коли почали звідти випускати. У нас зберіглася машина: вона була без вікон, але на ходу. На ній ми і виїхали. Якби не було машини, ми б залишились. Сама дорога була тяжкою і страшною. Перевіряли все, кожен сантиметр. Скрізь стояли блокпости - кожні сто метрівм- аж поки не доїхали до наших українських військових. Там уже ставилися з розумінням. Обрали Одесу, тому що місто дуже подобається. Спочатку ми доїхали до Запоріжжя, потім - до Дніпра, і лише після цього - в Одесу.  

Приємно вразило, що люди в інших містах України ставилися до нас із розумінням і допомагали. 

Батьки залишилися бездомними - у них згоріла квартира в Маріуполі. Повністю згоріла дев'ятиповерхівка. Змушені були виїхати. Свого житла немає. Тому війна вплинула на всі сфери життя і на морально-психологічний стан. Досі, якщо десь якийсь різкий звук, вибух - одразу реагую. Сни сняться про війну. 

Після Перемоги хочемо повернутися до Маріуполя. Ось тільки ціна Перемоги буде дуже високою.