Маріупольці, які опинились у блокаді, були змушені відшукувати їжу і воду під перехресним вогнем

Подзвонила дочка зранку і сказала, що в них вертольоти літали. А це ж під Запоріжжям було. Онук навчався в Запоріжжі в медучилищі, а воно біля районної лікарні, на в'їзді. У них теж там щось упало, і він сів в автобус та поїхав додому. Тоді ще ходили автобуси. 

У Маріуполі теж почалася стрілянина, я зранку правнучку схопила і побігла у військовий госпіталь у підвал. І поки я не поїхала, стрілянина не припинялася, але це було десь далеко, на той момент ще не було вуличних боїв, тому нам було легше виїжджати. Звісно, щось літало, прилітало. Ми бачили застряглі снаряди. 

Внуки в мене – військові медики, вони працювали в Маріуполі у військовому госпіталі. Внук у перші дні війни повіз поранених із Маріуполя в Запоріжжя. А був же воєнний стан, і внучці не можна було виходити з госпіталю. Я з правнучкою залишилася одна, нас вивезли сусіди 5 березня.

На виїзді з Маріуполя дев’ятиповерхівка була вся вигоріла. Я бачила трупи солдатів. Просто на асфальті і в посадках були трупи. Ще була розбита техніка, бо там уже пройшли бої. 

Це було протягом п’яти кілометрів, як їхати з Маріуполя до Розівки, а далі – жодних слідів боїв, жодних блокпостів. По суті, нас випускали «ДНР» і Росія.

Онучка насилу вилізла з-під завалів, коли вже стеля впала на них у реанімації, вилазила з-під завалів. І добре, що моєму внукові батько залишив машину з повним баком. Коли внучка вже 19 березня звідти виходила… У неї є на телефоні запис, як люди йдуть по вулиці, і з одного боку вулиці – танки одних, а з другого боку – інших. Наша квартира ціла, але сусіди зламали двері і все звідти винесли. 

Сусідка написала внучці в групі будинку: «Скажи спасибо, что я тебя чеченцам не сдала». Усе винесли і квартиру забрали: сказали, що вона переходить у службове користування. 

Вони три роки тому купили занедбану квартиру. Дочка продала в селі хату, машину і доклала гроші на купівлю цієї квартири. А зараз у Запоріжжі житло винаймаємо. Вони працюють. 

Загинуло багато людей у Маріуполі - це мені внучка розповідала. Далі вже снайпери працювали з обох сторін, а люди ходили в пошуках шматка хліба. Воду теж потрібно було ходити шукати. Напевно, люди шукають і досі. Хоча, зараз там трохи легше. Щось привозять, чимось торгують. Можна купити, якщо гроші є.

Правнучка не злякалася вибухів, бо ще ж не розуміє нічого, їй тільки два з половиною роки. А онук у цьому році навчання б уже закінчив, але ж інтернету нема. У кого є інтернет, ті ще якось довчилися. Усі плани війна зруйнувала. Зараз немає зв'язку зовсім. Раніше можна було хоча б піднятися кудись вище, а вже два тижні чоловік не дзвонить - там немає зв'язку. 

Онучка народилася в Бердянську. Там із 1 березня вже була окупація. У село наше за 50 кілометрів від Бердянська зайшли росіяни. Поки що там тихо. 

Онук повіз поранених, і вже не зміг повернутися в Маріуполь, так у Запоріжжі і залишився. А онучка, коли вже кругом була Росія, насилу вирвалася з Маріуполя. А я з правнучкою приїхала спочатку до дочки в Малу Токмачку, там було тихо, і ми три тижні спокійно жили. Може, десь вдалині щось вистрелить, і все. А тоді так обстріляли, що і вікна повилітали з рамами, і в городі була яма.