«Снаряди прилітали в ста метрах від будинку»

«Війна для мене – це ...»

Це щось страшне, занепокоєння якесь, навіть не можу пояснити. Раніше здавалося, що це щось далеке, як Велика Вітчизняна. А зараз інший сенс. Тому що сам цього торкнувся, побачив. І страшно згадувати.

Коли для вас почалася війна на Донбасі?

Знаєте, напевно, коли танки пішли в бік кордону й повз селища. Ось тоді й почалася війна. Це було щось страшне, незрозуміле, невідоме. З’явилося перше занепокоєння про те, що це поруч, уже тебе торкнулося.

Вам доводилося бачити воєнні дії на власні очі?

Коли снаряди прилітали в ста метрах від будинку або коли вранці замість будильника будили.

Про що ви говорили з рідними й сусідами під час активних бойових дій?

Усі злякалися, були розмови про те, чого очікувати, що буде далі. Тому що в Кам’янці особливих дій не було.

Там був райцентр, усі їздили в лікарню і за документами. Усіх це розбурхало. Кам’янку потім перекинули на Волноваський район, власне, де ми зараз знаходимося. Усе довелося міняти, і розмов про це було багато: куди їхати в лікарню, як оформляти паспорти. Міст так і не відновили, напевно, і не будуть.

Якою була найважливіша подія цієї війни для вас?

У воєнний час народжувати дитину. Подія важлива, одна з приємних (сміх).

Нам властиво стирати з пам’яті неприємні події. Про яку подію з початку збройного конфлікту на Донбасі ви б хотіли забути?

Є подія, яку я б хотіла забути. Коли прилетів снаряд в ста метрах від будинку. Слава Богу, все обійшлося. Навколо школи лягли снаряди, а школа буквально в ста метрах.

Ви переїжджали через війну? Куди? Як відбувався переїзд?

Так, доводилося переїжджати. Ми і в Маріуполі жили, і в Одесі, але недовго. А будинок тут усе одно.

А після підписання Мінських угод, вжитих заходів, ми саме були в Одесі. Там уже було спокійніше. Але коли я чую феєрверки, мені буває страшно. Таке відчуття, ніби летять снаряди. Усі так радіють, а нам страшно, неможливо заснути.

Які зміни принесла війна у ваше життя?

Головна зміна – дитина народилася. Довелося приймати важливі рішення – їхати в чуже місто, налагоджувати контакти, повернутися до рідного дому. Довелося їхати не тому, що хочеться, а тому, що так треба, так спокійніше. Та чи легше – бабуся надвоє сказала.

Чи відчуваєте себе в безпеці зараз?

Не знаю. О 5 ранку прилетить який-небудь снаряд – і все може змінитися. Це почуття не залишає. Один раз це відчув – і залишиться на все життя. Приліт одного снаряда – і можеш залишитися без житла, без рідних. Це все турбує. Можна забутися, але забути – ні.

Що допомагає вам відчувати себе в безпеці?

Навіть не знаю. Якщо глобально, напевно, відсутність війни.

Про що ви мрієте?

Що для вас стало найціннішим і найважливішим за останні роки?

Є сім’я, дитина – це найцінніше.

Чи змінилося ваше ставлення до життя через війну?

Так, якісь дрібні моменти на тлі занепокоєння за завтрашній день відійшли на задній план: комфорт, зручність. Із легкістю ними б пожертвував, аби завтра було краще.

Чого ви навчилися, поки долали всі ті складнощі, про які ви нам розповіли?

Швидко речі збирати (сміється). Як би це не було смішно або страшно.

Чи отримували ви або члени вашої сім’ї гуманітарну допомогу раніше?

Так. Вона дуже виручала. Пам’ятаю, машини їздили, коли не було світла в селі кілька місяців через перебиті проводи, і нам видавали продукти, засоби гігієни, тазики.

Хто з організацій або окремих людей, на вашу думку, найбільше допоміг мирним жителям за час конфлікту?

Фонд Ріната Ахметова, Карітас... більше конкретних назв не пам’ятаю. Я не знаю, хто виділив гроші, щоб допомогти з ремонтом вікон у школі, коли під час обстрілу вибили скло – привезли плівку, скло. Але більше чула про допомогу Фонду Ахметова, зокрема в соціальних мережах. Наприклад, про допомогу дитині з операцією на серці.