Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 144
Світлана Верительник
вік: 41
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
«Снаряди влучили двічі в сусідній під'їзд нашого будинку»

Мати трьох дітей, бувши вагітною, ховалася від обстрілів у підвалі, в Донецьку. У сусідній під'їзд влучили снаряди. Сім'я змушена була тікати з улюбленого рідного міста спочатку до Харкова, потім до Маріуполя. Почали життя з нуля і хочуть тільки одного – Миру.

Безумовно, ми всі сумуємо за Донецьком і всі мріємо коли-небудь туди повернутися. Ну, ілюзії, звичайно, вже ніхто не будує, тому що сьогодні ми живемо тут. І Маріуполь – це вже частина нашого життя, частина нашої історії. Тому дякую людям, які тут живуть. Тому що дуже важливо, коли тебе підтримують, допомагають. Це дорогого вартує в житті.

Ми жили в Донецьку, в Київському районі. У мене було троє дітей. Чоловіка перевели по роботі в липні 2014-го до Харкова, бо був всеукраїнський проєкт. Ми планували, що я залишуся в Донецьку з дітьми, тому що є почуття патріотизму, любові до свого міста і, взагалі, уже ти так звик… Батьки, усе там. Все, що в житті було, все пов'язано з цим містом. І було дуже важко їхати, кидати це місто.

У липні ми поїхали відпочивати до Бердянська, сподівалися, що після відпочинку ми повернемося. Як і всі донеччани, в принципі, сподівалися на те, що всі влітку десь відпочинуть, і всі події закінчаться, а у вересні все повернеться в ті самі річища робочі. Але, на жаль, цього не сталося.

Снаряди влучили двічі в сусідній під'їзд нашого будинку

Ми з'їздили на море, відпочили, повернулися додому, чоловік поїхав до Харкова. Перед школою планували його провідати в Харкові. І так вийшло, що ми потрапили під обстріл. Це був серпень. Я була вагітна четвертою дитиною, Катюшею.

До цього чути було обстріли, але терпимо більш-менш. А цього дня снаряд влучив у сусідній під'їзд!

Ми спочатку не знали, що сталося. Вранці прокинулися, я зібралася дітям тортик спекти – і раптово почали трястися стіни. Ну, думаємо: «Може, це десь там». Ми постелили й цілий день на підлозі з дітьми пролежали, тому що боялися: раптом, якщо будуть обстріли, щоб скла, не дай Боже, не влучили.

Зателефонували керівниці будинку, вона каже: «Світлано, ми вже всі в підвалі. У нас тут все обладнано. Зараз по тебе підіймуться». У мене документи лежали напоготові. Я сумку зібрала, щоб поїхати до Харкова. По нас піднявся сусід, ми спустилися в підвал.

І тут у батьків почалася паніка, тому що в інтернеті пишуть, що обстріли, що в сусідній під'їзд влучив снаряд. А я в підвалі. І розумію, що зв'язку немає. Близькі телефонують – хвилюються; чоловік, усі телефонують, а зв'язку немає.

Я підіймаюся нагору з підвалу просто до дверей. І тут мама телефонує, каже: «Брат поїхав по вас!» Я кажу: «Ну куди ж він їде? Навколо стріляють! Не дай Боже, зараз у машину влучать».

Я не знаю, яким дивом, але я дітей залишаю в підвалі, і ми з сусідом підіймаємося до мене у квартиру. Забираємо документи, речі якісь. Перевіряємо, чи вимкнула я світло і газ. Поки ми спускалися, це було пекло.

Завжди, коли важко, ти згадуєш про Бога. Молитву «Отче наш» я стільки разів прочитала, навіть не знаю скільки. Вагітною (ліфт не працював) я спускалася… Ти біжиш і весь час думаєш, що ось-ось влучить у тебе.

Ми з сусідом виходимо з сумкою – і тут брат під'їжджає. Закидає сумку в машину, я біжу по дітей, ми сідаємо. Може, за 3-7 хвилин ми доїхали, дуже швидко. Швидкість була величезна.

Це був такий шок для нас, стрес. Діти вночі заснули, а я ходила, як привид, по дому. У мене був стресовий стан. Це дуже, звичайно, важко.

Наші хрещені збиралися їхати до Києва через Харків. Вони сказали: «Жодних поїздів, ми до четверга не чекаємо. У вівторок сідайте з нами в машину, із сумками, ми вас вивозимо. Нічого там сидіти під такими обстрілами».

Потім ми дізнаємося, що сталося. Снаряди влучили двічі в сусідній під'їзд нашого будинку. Там, наскільки я пам'ятаю, одну квартиру отримала олімпійська чемпіонка, по-моєму, гімнастка. Вона навіть не встигла там пожити. І другу, нижче – зруйнувало.

Приїжджаємо до Харкова. Чоловік нас зустрічав. Я була в сльозах. І наша донька Таня, якій було тоді вісім років, каже: «Тату, тут безпечно?» Він каже: «Тут безпечно».

Я пам'ятаю, як у Харкові, начебто усвідомлено ти розумієш, що це мирне місто, що ти в безпеці, але коли стріляє салют, ти хочеш закричати. Ти це асоціюєш з обстрілами.

Моя старша донька займалася танцями. І першого вересня вона танцювала танець «Діти без війни». Навколо стоять батьки, вони просто слухають, а ти це все пережив. На мене там дивилися, як на божевільну, бо були сльози. Коли дуже близьку людину втрачаєш, такі емоції. І ти їх не контролюєш.

Тільки коли народила, я почала приходити до тями. Адаптація в чужому місті, нові люди, побутові проблеми. Де ринок, де магазини, де садки, де школи? Це все треба було систематизувати.

Ми прожили, напевно, рік у Харкові. Потім чоловік знайшов роботу в Маріуполі. І ми опинилися вже в цьому місті. Переїжджали сім'єю. Речі відправляли поштою.

Почали влаштовуватися в інші школи, в інші садки. Працювати я не відразу пішла, бо потрібен був час для адаптації.

Ми намагалися дітей балувати, тішити. Діти все одно дуже нудьгують, у них періодично сльози на очах. Якщо раніше фільми про Велику Вітчизняну війну вони могли дивитися спокійно, то зараз це сльози та емоції. І більше негативні.

У нас був навіть випадок. У сина після війни були проблеми зі здоров'ям, і ми два роки майже працювали з психологом Фонду Ріната Ахметова. Вона допомогла впоратися з усіма проблемами.

Але десь із рік тому в нас знову пішли психологічні проблеми. Ми знову звернулися до психолога. Вона проводила заняття загального характеру – казкотерапія та інше. І коли вона дізналася, що ми з Донецька, почала розмовляти з Павликом. Ставити питання. 

– Павлику, а де ти жив?

– У Донецьку.

– А ти пам'ятаєш вулицю?

– Ні.

На всі запитання – ні, він не пам'ятає. Потім дає йому аркушик паперу і каже: «Намалюй свої емоції. Що ти пам'ятаєш останнім і що тебе турбує». Він бере аркушик, малює будинки, малює солдатів і різко починає солдатів замальовувати. Причому це емоційне, нервове. Я тоді добу не могла спати.

Дуже велика допомога була від міжнародних організацій, від Фонду Ріната Ахметова. На той момент важливо що було? Прогодувати дітей. Розваги, одяг – це все таке. Основне – їх прогодувати.

Чоловік тільки пішов на роботу, а переїзд нам обійшовся приблизно в десять тисяч. І до того ж, коли орендуєш квартиру, ти маєш платити за перший і останній місяць. На початковому етапі це завжди важко будь-якій сім'ї. Неважливо, четверо дітей чи одна дитина, тому що це капітальні витрати.

Потім я пішла працювати, почали самі справлятися, своїми силами. Ми минулого року отримали службове житло – чотирикімнатну квартиру. Для нас це таке почуття стабільності. У будь-якої сім'ї що має бути? Дім, робота. А решта все – діло наживне.

Безумовно, ми всі сумуємо за Донецьком і всі мріємо коли-небудь туди повернутися. Ну, ілюзії, звичайно, вже ніхто не будує, тому що сьогодні ми живемо тут. І Маріуполь – це вже частина нашого життя, частина нашої історії. Тому дякую людям, які тут живуть. Тому що дуже важливо, коли тебе підтримують, допомагають. Це дорогого вартує в житті.

Хочеться, щоб дорослі трошки зупинилися і задумалися про якісь духовні речі. Просто хочеться миру!

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій