Ми жили в Донецьку, в Київському районі. У мене було троє дітей. Чоловіка перевели по роботі в липні 2014-го до Харкова, бо був всеукраїнський проєкт. Ми планували, що я залишуся в Донецьку з дітьми, тому що є почуття патріотизму, любові до свого міста і, взагалі, уже ти так звик… Батьки, усе там. Все, що в житті було, все пов'язано з цим містом. І було дуже важко їхати, кидати це місто.

У липні ми поїхали відпочивати до Бердянська, сподівалися, що після відпочинку ми повернемося. Як і всі донеччани, в принципі, сподівалися на те, що всі влітку десь відпочинуть, і всі події закінчаться, а у вересні все повернеться в ті самі річища робочі. Але, на жаль, цього не сталося.

Ми з'їздили на море, відпочили, повернулися додому, чоловік поїхав до Харкова. Перед школою планували його провідати в Харкові. І так вийшло, що ми потрапили під обстріл. Це був серпень. Я була вагітна четвертою дитиною, Катюшею.

Ми спочатку не знали, що сталося. Вранці прокинулися, я зібралася дітям тортик спекти – і раптово почали трястися стіни. Ну, думаємо: «Може, це десь там». Ми постелили й цілий день на підлозі з дітьми пролежали, тому що боялися: раптом, якщо будуть обстріли, щоб скла, не дай Боже, не влучили.

Зателефонували керівниці будинку, вона каже: «Світлано, ми вже всі в підвалі. У нас тут все обладнано. Зараз по тебе підіймуться». У мене документи лежали напоготові. Я сумку зібрала, щоб поїхати до Харкова. По нас піднявся сусід, ми спустилися в підвал.

І тут у батьків почалася паніка, тому що в інтернеті пишуть, що обстріли, що в сусідній під'їзд влучив снаряд. А я в підвалі. І розумію, що зв'язку немає. Близькі телефонують – хвилюються; чоловік, усі телефонують, а зв'язку немає.

Я не знаю, яким дивом, але я дітей залишаю в підвалі, і ми з сусідом підіймаємося до мене у квартиру. Забираємо документи, речі якісь. Перевіряємо, чи вимкнула я світло і газ. Поки ми спускалися, це було пекло.

Завжди, коли важко, ти згадуєш про Бога. Молитву «Отче наш» я стільки разів прочитала, навіть не знаю скільки. Вагітною (ліфт не працював) я спускалася… Ти біжиш і весь час думаєш, що ось-ось влучить у тебе.

Ми з сусідом виходимо з сумкою – і тут брат під'їжджає. Закидає сумку в машину, я біжу по дітей, ми сідаємо. Може, за 3-7 хвилин ми доїхали, дуже швидко. Швидкість була величезна.

Наші хрещені збиралися їхати до Києва через Харків. Вони сказали: «Жодних поїздів, ми до четверга не чекаємо. У вівторок сідайте з нами в машину, із сумками, ми вас вивозимо. Нічого там сидіти під такими обстрілами».

Потім ми дізнаємося, що сталося. Снаряди влучили двічі в сусідній під'їзд нашого будинку. Там, наскільки я пам'ятаю, одну квартиру отримала олімпійська чемпіонка, по-моєму, гімнастка. Вона навіть не встигла там пожити. І другу, нижче – зруйнувало.

Приїжджаємо до Харкова. Чоловік нас зустрічав. Я була в сльозах. І наша донька Таня, якій було тоді вісім років, каже: «Тату, тут безпечно?» Він каже: «Тут безпечно».

Я пам'ятаю, як у Харкові, начебто усвідомлено ти розумієш, що це мирне місто, що ти в безпеці, але коли стріляє салют, ти хочеш закричати. Ти це асоціюєш з обстрілами.

Моя старша донька займалася танцями. І першого вересня вона танцювала танець «Діти без війни». Навколо стоять батьки, вони просто слухають, а ти це все пережив. На мене там дивилися, як на божевільну, бо були сльози. Коли дуже близьку людину втрачаєш, такі емоції. І ти їх не контролюєш.

Тільки коли народила, я почала приходити до тями. Адаптація в чужому місті, нові люди, побутові проблеми. Де ринок, де магазини, де садки, де школи? Це все треба було систематизувати.

Ми прожили, напевно, рік у Харкові. Потім чоловік знайшов роботу в Маріуполі. І ми опинилися вже в цьому місті. Переїжджали сім'єю. Речі відправляли поштою.

Ми намагалися дітей балувати, тішити. Діти все одно дуже нудьгують, у них періодично сльози на очах. Якщо раніше фільми про Велику Вітчизняну війну вони могли дивитися спокійно, то зараз це сльози та емоції. І більше негативні.

У нас був навіть випадок. У сина після війни були проблеми зі здоров'ям, і ми два роки майже працювали з психологом Фонду Ріната Ахметова. Вона допомогла впоратися з усіма проблемами.

Але десь із рік тому в нас знову пішли психологічні проблеми. Ми знову звернулися до психолога. Вона проводила заняття загального характеру – казкотерапія та інше. І коли вона дізналася, що ми з Донецька, почала розмовляти з Павликом. Ставити питання. 

– Павлику, а де ти жив?

– У Донецьку.

– А ти пам'ятаєш вулицю?

– Ні.

На всі запитання – ні, він не пам'ятає. Потім дає йому аркушик паперу і каже: «Намалюй свої емоції. Що ти пам'ятаєш останнім і що тебе турбує». Він бере аркушик, малює будинки, малює солдатів і різко починає солдатів замальовувати. Причому це емоційне, нервове. Я тоді добу не могла спати.

Чоловік тільки пішов на роботу, а переїзд нам обійшовся приблизно в десять тисяч. І до того ж, коли орендуєш квартиру, ти маєш платити за перший і останній місяць. На початковому етапі це завжди важко будь-якій сім'ї. Неважливо, четверо дітей чи одна дитина, тому що це капітальні витрати.

Потім я пішла працювати, почали самі справлятися, своїми силами. Ми минулого року отримали службове житло – чотирикімнатну квартиру. Для нас це таке почуття стабільності. У будь-якої сім'ї що має бути? Дім, робота. А решта все – діло наживне.

Безумовно, ми всі сумуємо за Донецьком і всі мріємо коли-небудь туди повернутися. Ну, ілюзії, звичайно, вже ніхто не будує, тому що сьогодні ми живемо тут. І Маріуполь – це вже частина нашого життя, частина нашої історії. Тому дякую людям, які тут живуть. Тому що дуже важливо, коли тебе підтримують, допомагають. Це дорогого вартує в житті.

Хочеться, щоб дорослі трошки зупинилися і задумалися про якісь духовні речі. Просто хочеться миру!