Вікторія з чоловіком довго намагались врятувати свій будинок, який потерпав від обстрілів. Виїхали тільки після того як її поранило голову уламком

Пам’ятаю, о дев’ятій ранку мені подзвонили і сказали, що війна, люди скуповують усі продукти, в банках черги, в аптеках - теж. Оскільки ми були в селі, то ми цим не дуже переймалися, а в містах, у Запоріжжі все скуповували. Я ще довго не могла повірити, цілу добу думала, що це якийсь жарт. 

У мій дім двічі влучав снаряд, і ми двічі його латали, поки були гроші: двері ставили, вікна зашивали. А потім зрозуміли, що так нічого не вийде, бо обстрілюють дуже часто і потрібно щомісяця латати все. Прийшлося виїжджати. 

Коли почали стріляти «Градами» по селу, стали знищувати домівки, почали гинути люди і дуже стало небезпечно – ми виїхали.

Тим, хто залишився без домівок, нереально вижити. А ті, у кого є домівки, намагалися збагатитися. Ми були у Львові і в Дніпрі, а тепер повернулися в Запоріжжя, бо тут житло знайшли. Наприклад, у Львові на початку війни 30 тисяч на місяць коштували квартири, у Дніпрі – 12 тисяч. Це ж нереально! За кордон я не виїжджала. У мене син і чоловік, я їх не покинула. Ось так війна випробовує людей: хтось наживається, а хтось без нічого залишився.

У мене, на жаль, немає того фото, коли прилетів снаряд на наше подвір'я. Біля нас проходить дорога на Запоріжжя. На неї впав снаряд і стирчав там понад півтора року. І ніхто не приїхав і не витягнув його. Ось це було найстрашніше - коли ми самі підтягнули домкрат і стали його витягувати з дороги асфальтованої, щоб могли машини та автобуси по дорозі їздити. Ще дуже страшно, коли обстріли йдуть. 

Ми довго були вдома, аж поки не почалися дуже сильні обстріли, від яких люди гинули. І поки мене не поранило, ми не виїжджали. 

Снаряди полетіли у мій город і падали все ближче до хати. Вони всі йшли в одне місце, з різницею в кілька метрів. Я побігла до хати, і мене осколком поранило в голову. Сусіди відвезли в госпіталь, там мені надали допомогу швидко і відправили до Запоріжжя в лікарню. 

Родичі роз'їхалися по всьому світові: і в Португалії, і в Польщі, і в Німеччині. Нікого не залишилося. А деякі знайомі повмирали. Люди поважного віку не можуть цього пережити, їхній організм не витримує. В ніч на 13 січня дві жінки з моєї роботи померли, коли був обстріл «Іскандерами»: одна від інфаркту міокарда, а друга - від інсульту.

Я думаю, що треба рухатися до переговорів, тому що страждають тільки бідні люди. Чомусь у багаті райони не літають ракети, а тільки у прості робітничі райони. Нашому уряду потрібно рухатися до переговорів. І це - не тільки моя думка. Мрія в усіх тільки одна – перемога. Я - за мир у всьому світі.