Ірина живе у передмісті Слов'янська. Людей, чиї будинки розбомбили росіяни, сусіди забрали жити до себе. Усі допомагають одне одному, чим можуть

Гарне було життя до війни. А потім як почалося: обстріли, хвороби – біда за бідою.

На початку війни моя мама двічі хворіла на ковід. Я медик. Вилікувала її, а через тиждень у неї знов стався ковід з ускладненням на судини мозку. Вона впала, зламала всі ребра і руку. Я не знаю, як мені вдалось її виходити після цього. Тепер мама потрошку ходить, займається домашніми справами.

Люди шоковані тим, що діється. Моя сестра двоюрідна в росії живе. В неї на нервовому грунті хвороби позагострювалися.

Там теж є люди, і вони страждають від дій свого керівництва не менше, ніж ми. Вони також бояться, їм також бракує коштів. Але кого це хвилює?

Люди знічені, життя стало тяжким. Я лежала в лікарні, а зі мною в одній палаті лежала родина з Бахмута. Люди поранені, будинку в них уже немає. Взагалі села немає. Таке гарне було село! Там нові котеджі для людей побудували.

Люди виїжджали з міста і позалишали собак, котів. Ми їх тут усіх годуємо – шкода тварин. У нас кілька будинків прямою наводкою бомбили. Розмістили людей, ніхто нікуди не поїхав. Ми ділимось один з одним усім, що маємо, - так і виживаємо.