Я знала, що таке війна, ще у 2014 році. Коли почалася велика війна, я йшла на роботу. Потім повернулась додому. Почула спочатку глухий гул, потім один за одним пішли вибухи. Все затремтіло. Ніхто довкола не розумів, що робити. Обстріл почався відразу.

Снаряди летіли до будинків, шкіл, лікарень. Я з родиною ховалась у ванній. Світла не стало вже в перший день. Потім відключили воду та газ. Магазини закрилися, аптеки теж. Телефонний зв'язок майже не працював. Ми залишилися без новин, без їжі, без уявлення, що відбувається. Я боялась вийти на вулицю.  Над головою свистіли ракети, поруч лунали вибухи.

Люди виїжджали, хто як міг. А хто залишався – просто виживав. Багато хто втратив будинки. У когось загинули рідні. Я теж сподівалася, що скоро закінчиться. Довго не наважувалася виїхати. Думала: ще трохи — і стане тихіше. Але стало лише гірше. Коли поряд зруйнувало кілька будинків, я зрозуміла – треба їхати.

Було страшно кидати все. Я виїхала на евакуаційному автобусі. 

Нині я в Київській області. Хочу лише одного: щоб усе закінчилося, щоб був мир. Вірю, що Україна переможе.