«Снаряди літали над дахом маминого будинку, вікна й двері тряслися»

Мені 55 років. Ми з чоловіком жили в місті Пологи Запорізької області. У нас є донька. Вона мешкає в Києві. 

24 лютого о п’ятій ранку я вигулювала собаку поблизу відділку поліції. Там були й інші люди з собаками. Один із поліцейських сказав, щоб ми швиденько розійшлися по домівках. Я звернула увагу, що біля відділку стояло багато автомобілів. Припустила, що сталося щось серйозне. Я вигуляла собаку в іншому місці й повернулася додому, а потім пішла на роботу. Від колежанки дізналася, що почалася війна. Тоді й збагнула, чому працівник поліції порадив піти додому. 

Того ж робочого дня я ходила у справах до банку і бачила, як люди масово знімали готівку. Я не усвідомлювала, наскільки все серйозно, тому вирішила не знімати всі гроші з картки. Коли зник зв’язок, інтернет, перестали працювати банкомати - пошкодувала про це. 

З 25 лютого я більше не працювала. Другого березня у нашому місті з’явилися окупанти. У центрі міста відбувся бій. Шостого березня на сусідній вулиці розірвався снаряд. Вибухова хвиля вибила вікна у нашій квартирі. Після цього ми переїхали до моєї мами. Вона жила за п’ять кілометрів від центру міста. Жили в неї місяць. Потім росіяни встановили неподалік «Гради». Снаряди літали над дахом маминого будинку, вікна й двері тряслися. Ми з’їздили додому по речі й виїхали в Запоріжжя, а маму відправили до сестри у Бориспіль. На блокпостах російські військові не змушували нас виходити з автомобіля, бо з нами їхало дві людини похилого віку. 

Ми з чоловіком думали, що через три тижні повернемося, тому не взяли з собою літніх речей. Виїхали шостого квітня. Тоді ще було холодно – ми поїхали в куртках і зимовому взутті. Потім довелося купувати речі на літо, бо повертатися додому досі небезпечно. 

Дуже хочеться мирного майбутнього для України. А плани на своє подальше життя поки що не будую. Найближчим часом хочу знайти роботу. А далі все залежатиме від ситуації в країні. Сподіваюся на якнайшвидше закінчення війни.